«Мертва зона», в якій жевріє життя
У житті трапляються події, пам’ять про які не стирається ніколи. Їх подробиці й наслідки, пов’язані з ними, думки та емоції навіки осідають у душах тих, на чиєму шляху вони виникли. Роковини Чорнобильської катастрофи – це період, коли спогади потужною хвилею накривають усіх: тих, кого безпосередньо торкнулась біда, і тих, хто відчув на собі страх і відчай, навіть знаходячись далеко від епіцентру подій.
Минає 32 роки відтоді, як 26 квітня 1986 року сталась аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Із зони відчуження навколо станції евакуювали понад 115 тисяч людей. Не дивлячись ні на що, місце, про яке ходять найрізноманітніші чутки про двоголових мутантів і неймовірно високий рівень радіації, досі знаходиться в центрі уваги. І насправді там, де здавалось би час зупинився кілька десятиліть тому, досі вирує життя. Ми спробуємо розповісти, якою запам’яталась зона відчуження її жителям у далеких 1980-х, яким був день аварії і чим зона, яку називають «мертвою», живе сьогодні.
«Знаєте, нас зараз можуть зрозуміти люди, які залишили все під час війни. Але на них бомби падали, а над нами не було нічого. Нас вбивав «мирний» атом. Ніхто тоді нічого не сказав. То все було спокійно-преспокійно».
Родину Мирона та Анни Попадюків у 1986 році евакуювали із самого епіцентру катастрофи – Прип’яті. Мирон, родом із Калуського району, у 20 років приїхав на «комсомольську будову». Так і опинився на ЧАЕС, був монтажником на п’ятому блоці. Каже, досі сниться, що їде на роботу. 17-річну Анну з Коломийщини після закінчення торговельного технікуму направили на роботу до Прип’яті, в їдальню атомної станції. У спогадах Попадюків Прип’ять узагалі виглядає якимось ідеальним містом – чистим, затишним, молодим. Усі мешканці в середньому до 26 років. Там знайомились, одружувались, створювали сім’ї. Розповідають, що у Прип’яті тоді було все, на відміну від більшості інших міст СРСР, що потерпали від дефіциту. «Навколо лісів багато, я навіть бачила, як білка гриби сушить на деревах, – пригадує Анна. – Я з дівчатами-білорусками дружила. Прип’ять дуже близько до Білорусі, то вони мене на гриби брали. В житті стільки грибів та ягід не бачила. Зайшла в ліс і кричу їм: «Не зривайте, дайте надивлюся». Якраз на першотравневі 1986 року у центрі Прип’яті мали відкривати великий парк розваг. Різні гойдалки, «чортове» колесо.
«Ми так чекали того відкриття, мріяли, що з дітьми будемо ходити туди. Ще мені потім довго снилася наша затишна квартира на вулиці Лесі Українки, друзі, сусіди».
Вночі з 25 на 26 квітня Мирон саме працював. Вибуху не чув. Лише коли додому вже їхали, то бачив, як горить четвертий блок, а на землі валяється розкиданий графіт.
Наступного ранку переполоху, що щось страшне сталося, не було – погода була спекотна, усі вийшли на вулицю гуляти. Того ж дня по обіді людей почали евакуйовувати. Просто оголошували, аби дотримувалися тиші, нічого з собою не брали, бо їдуть лиш на три дні, аби місто помили. Під кожним будинком стояло по кілька автобусів.
«Ми в салоні спокійні їдемо, дивимось у вікно, – пригадує жінка. – Минули Прип’ять, минаємо ті навколишні села до Чорнобиля, а на обочинах стоять старші люди й дуже плачуть. Я зараз собі так розмірковую – ті люди війну пережили, вони розуміли, що то біда. Чорнобиль від атомної – за 16 км, а Прип’ять – 3 км. Ми із самого епіцентру».
Людей вивозили в різні куточки країни. Попадюки поїхали у Житомирську область. Жили у місцевих, а влада наказувала не переживати і обіцяла за кілька днів повернути їх назад.
«Уже потім тихесенько заговорили за радіацію. Місцевий лікар-гінеколог, бо я тоді була на восьмому місяці, пошепки сказав: «Маєте, де їхати – їдьте, бо ви туди вже ніколи не вернетесь». Тоді всіх, хто був на четвертому місяці вагітності, змушували робити аборт. У мене подружка дитятка позбулась. Неправда, що діти родились скалічені, але здоров’я таки не мали. Мої постійно на обліку стояли. До 18 років вважались чорнобильськими, а тепер уже ні».
Народжувати Анна Попадюк поїхала до батьків на Коломийщину. А Мирон повернувся на ЧАЕС – ліквідувати наслідки аварії. Разом із іншими хлопцями працював над саркофагом – зварювали труби, аби потім заливати бетоном. Були у звичайних марлевих пов’язках, через що дістали велику дозу опромінення. Розказував, як радіація миттєво спалила сосни навколо міста, про покинутих, уже здичавілих собак і котів. Пригадує, як у Києві, коли вертався, зустрів прип’ятську сусідку. Її чоловік був пожежником. Він та ще шестеро хлопців були в самому реакторі. Відправили на лікування у Москву, але вже не вернули. Через 10 днів усі вони повмирали. Настільки були вражені радіацією, що тіло відпадало від кісток. Поховані там у цинкових гробах.
Як «самосели» живуть у Чорнобильській зоні
Після аварії на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року з 30-кілометрової зони навколо станції було евакуйовано усе місцеве населення, а села перетворились на привиди. Офіційно тут ніхто не живе. Але насправді життя тут є, просто воно зупинилося. Зупинилося разом із цілою радянською епохою, обшарпані часом атрибути якої видно обабіч дороги. До речі, асфальт місцями там ще тримається.
«Ми не дикуни. У нас звичайне сільське життя!»
Поліське у минулому – це 12-тисячний райцентр Київської області, але тепер його немає на карті. Від цивілізованої інфраструктури залишилася лише жалюгідна подоба, але природа з кожним роком захоплює й ці залишки. Обабіч вулиці стоять зруйновані будинки: без дахів і вікон, із похиленими стінами і багатою флорою, яка пробивається крізь рами і залишки дахів. Подекуди в будинках ще можна побачити домашнє начиння, взуття, дитячі іграшки. Що тільки можна було «хапнути», вже давно вивезли мародери: метал, скло, цеглу. Дійшли до того, що вирвали всю електропроводку в багатоповерхових будинках, повитягали бетонні плити, викопали із землі газові труби.
Офіційно в Поліському ніхто не живе з 1999 року.
Самосели ж, усупереч розхожій думці, на життя не скаржаться. Кажуть, що мають все, що потрібно для життя: вода з криниці, світло, супутникове телебачення, город. Кажуть, при відселенні людям пропонували дуже вигідні умови: нові будинки, квартири в столиці, гроші. Бували випадки, що людина спочатку погоджувалася, але через деякий час батьківський будинок, нехай навіть із радіаційним фоном, здавався милішим. Серед них подружжя самоселів – Віктор і Людмила Лук’яненки. Більшу частину життя Віктор Петрович працював у місцевій аптеці, його дружина – у селищній раді. Зараз пенсіонерам 73 і 74 роки. Не без гордості Людмила Миколаївна говорить про свекруху. Тій 93 роки, але на свої роки жінка не виглядає.
«Усі кажуть: радіація, забруднення! – говорить глава сімейства. – А я живий, здоровий і вдома. Наші сусіди, онде, переселилися. У них будинок, як і в нас, – над річкою. Мали свій сад, город, рибу ловили, а потрапили у степ. Недовго вони там прожили і померли на чужині. А я краще тут…»
У дворі в господаря пасіка. Ще є собака. Ось і вся живність.
«Садимо город для себе, нам багато не треба. Трохи картоплі, овочів, фруктів – не бідуємо, – розповідає Людмила Миколаївна. – Нічого, справляємося самі. Зі здоров’ям ніби все нормально. Торік приїжджав головний лікар районної лікарні, оглянув усіх. Ми не живемо тут, як дикуни. У нас звичайне сільська життя».
На свята до селища навідуються діти Лук’яненків та інші односельці. На «проводи» або просто в гості. Іноді до сотні збирається. Приїжджає і духовенство, на великі церковні свята правлять службу. Напевно, єдина будівля, до якої мародерам не можна, – це місцева церква. Хоча святиня ніколи не закривається. Вона чиста, доглянута.
«Ось так баба і живе!»
Марія Прокопівна мешкає у селі Куповате, за 47 кілометрів від ЧАЕС:
«Нас вивезли звідси після аварії. Говорили, що на три дні. А ми тоді до Великодня готувалися – закололи худобу, наварили холодцю, пасок напекли».
Марії Прокопівні теж пропонували маленьку квартиру в сусідньому районі, але заселити туди хотіли відразу кілька сімей. Тому вона зібрала речі і приїхала в рідне село.
«Цей будинок я будувала своїми руками, кожну дощечку сама фарбувала», – говорить Марія Прокопівна, сидячи під образами на своїй кухні. У неї двоє дітей і кілька онуків, які намагаються її відвідувати на вихідних. Вона каже, що ці 30 років пролетіли дуже швидко, і зараз вона вже пристосувалася до всього.
«Апетиту стільки нема, скільки в мене всього», – показує свою комору, де у кілька рядів стоять консервовані помідори, огірки, яблука, пара мішків картоплі й цибулі.
«Я чула, звичайно, що після аварії заборонили що-небудь вирощувати на цій землі, але дозиметристи робили заміри і сказали, що все в межах допустимої норми». Із розваг у Марії Прокопівни кілька подруг у селі – іноді вечорами вони збираються разом.
Прип’ять – це Мекка для сталкерів
За минулий рік зону відчуження відвідали 19,5 тисячі туристів з 86 країн, іноземців 80%. Вартість одноденного туру для них – 2,1 тисячі гривень, для українців – 650 гривень.
Офіційно життя у Зоні відчуження зараз заборонене законом. Проте там існує так зване сталкерське середовище – люди, які в Зону їздять нелегально. Як правило, «туристичний» сезон починається з березня і триває до холодів. Що ж саме приваблює чорнобильських сталкерів в Зоні, як організовують нелегальні походи, а також із якими труднощами можна зіткнутися, потрапивши туди?
Кирило Возрожденко – сталкер зі стажем, який стоптав не одну пару черевиків у Зоні. «Уперше в загублене Полісся я потрапив ранньою весною 2011 року. Це була моя перша «нелегалка». Короткий тріп-вояж зі статтею №46-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Ніколи не забуду того сержанта, який, поглядаючи скоса на свого начальника, процідив крізь зуби, так, щоб ніхто не чув: «Ех ви, хлопці. Хто ж у Зону так по дорогах ходить? Хочете гуляти – гуляйте лісом, потайки». Наші спроби «косити» під заблукалих дурників правоохоронці помітили одразу. На той момент вони, виявляється, вже добре знали, хто такі сталкери. Через годину на нас оформили протоколи».
Прип’ять – покинутий атомоград, одне з найбільших залишених міст світу. Мертві коробки висотних будівель. Біля парадних будинків – химерні аморфні нагромадження із битого скла, обмоток кабелів та бетон, порослий мохом. Коли місто залишає останній патруль, під покровом ночі сталкери ходять один до одного в гості й навіть займаються любов’ю.
«Одна з причин, чому я відправився у нелегальні походи, – радар «Дуга» (загоризонтна радіолокаційна станція «Дуга»). Мій перший похід у Чорнобиль був офіційним, і цей радар для туристів був закритий. Тобто у зоні відчуження є такі об’єкти, куди можна потрапити тільки нелегально. Через два місяці після екскурсії ми зібрали рюкзаки і попхалися туди нелегально саме заради цього місця. Зараз туди пускають туристів.
Єдина різниця тепер між легальними та нелегальними походами – те, що під час другого можна поблукати Прип’яттю вночі. Офіційно це зробити не вийде, бо з 20-ої там – комендантська година».
Щоб відчути дух Зони, доведеться прийти сюди пішки. З важким рюкзаком за плечима, обходячи пости й засідки, прямо через дикі ліси і давно не орані поля. Похід у Прип’ять – це 40 км шляху. Усього в Прип’яті існує близько десяти порівняно зручних сталкерських маршрутів. Через стежки під численними ЛЕПами, через залізницю, нічні траси, коли немає трафіку, або просто через лісові просіки.
«Нині Прип’ять – це не просто покинуте місто, це великий музей просто неба. Музей, в якому застиг час, музей людської трагедії. Парк атракціонів: автодром, тир, карусель, гойдалка, колесо огляду».
Прип’ять повільно руйнується під впливом часу та мародерів. Уже почали текти стики між панельними перекриттями більшої половини дев’ятиповерхових будинків. А п’ятиповерхівки всі давно зруйновані. Тільки сім міських будинків, побудованих більш добротно, ще тримаються. Ми, нелегали, намагаємося знаходити квартири, які більш-менш збереглися, і облаштовувати там свої міні-бази. Але слово «збережені» не передбачає наявності купи речей, меблів, предметів побуту. Все найцінніше вивезли жителі. За ними пішли солдати, які дезактивували «брудні» будинки. «У місті маємо кілька «своїх» квартир. Там чисто, їх повністю обставили. Принесли меблі з інших квартир – ліжка, шафи, тумбочки. За межами Прип’яті спимо, в основному, на горищах будинків у селах. На перших поверхах ночувати небезпечно: знайомих, які так робили, якось намагалася атакувати рись. Прямо в будинок застрибнула».
Для ночівлі квартири потрібно ще й замаскувати – зробити світломаскування з чорного щільного поліетилену. Його одягають на вікна в темний час доби, щоб хтось із вулиці не помітив світло у квартирі. Місто було цариною соціалізму, тому практично всі помешкання світлі й просторі.
Добре обжиті «хати» рано чи пізно стають популярними серед сталкерів. І потрапляють у поле зору поліції. Нелегалів виловлюють, оформлюють протоколи і відпускають на всі чотири сторони. А за обжитими квартирами стежать, і час від часу необізнані «самоходи», які ще не знають, що «хата спалена», потрапляють на гачок.
Зі слів організаторів офіційних турів у Зону, нині Прип’ять дуже змінилася, а саме середовище стало більш безпечним для людини.
«Місто було забруднене найбільше, починаючи з першого, другого та третього районів. Четвертий і п’ятий були забруднені не на стільки. Найголовніша зміна, якої зазнала Прип’ять – місто обростає лісом. Зараз це справжні міські джунглі у буквальному сенсі», – кажуть тур-організатори.
Нещодавно стало відомо, що в Зону відчуження вперше за сто років повернулися бурі ведмеді. Цікаво, що одразу після аварії у ближній зоні спостерігалися негативні ефекти, фіксувалося зменшення кількості тварин. Зникнення людей з території Зони відчуження, полісся, слабко освоєні угіддя – все це призвело до того, що тварини з кінця 80-х – початку 90-х почали потроху обживати Зону. Вже тоді з’явилися лисиці, дикі кабани, а за ними підтягнулися й інші види. Зараз Зона – це дійсно чудовий резерват європейської лісової фауни. Характерні види – лось, олень, косуля, кабан, рись.
Незважаючи на чутки, сталкери стверджують, що мутантів, якими всіх лякають, чи рослин неймовірних розмірів в зоні вони не бачили. «Пам’ятаю, в першому ж поході ми вночі в полі нарвалися на кабанів. Вони почали хрюкати, тікали від нас, а ми від них. Іншого разу нас оточили вовки, довелося розпалювати велике багаття. Якось за Прип’яттю ми майже впритул зустрілися з вовком. Він дивився на нас секунд десять, а потім втік. Ще зустрічали лосів, оленів, єнотів, борсуків. Один раз цілий табун коней Пржевальського не давав всю ніч відійти від поваленого дерева. Ми боялися, що вони нас затопчуть, і до світанку стояли на місці».
У 1990-х роках в Зону відчуження завезли кілька коней Пржевальського – підвиду дикого коня з Азії, який майже зник. Нині в усьому світі налічується близько двох тисяч коней Пржевальського, які походять від декількох тварин, виловлених на початку XX століття у Джунгарії. За оцінками вчених, у Чорнобильській зоні живе близько сотні з них.
Із рідкісних видів тварин там можна зустріти символ Полісся – чорного лелеку, а також червонокнижного борсука, орлана-білохвоста та червонокнижну сову. Цікаво й те, що в Зоні майже немає голубів та горобців, хіба що у самому Чорнобилі.
Тепер Зона відчуження розділена на 2 частини: 10 км навколо ЧАЕС отримали статус району спеціального промвикористання, а решта землі в межах 30 км – заповідника. Зона, яку довгий час вважали «мертвою» і непридатною для життя, стала найбільшим в Україні біосферним заповідником, який відкрили у зоні відчуження з 31 березня 2017 року. Ймовірно, що територія, на якій 32 роки тому сталася страшна екологічна катастрофа, невдовзі знову може стати потрібною.
Сьогодні ми вкотре повертаємось пам’яттю і серцем до тих трагічних подій, щоб ще раз осягнути, кому зобов’язані сьогоденням. Тому, згадуючи Чорнобильську трагедію, ми вшановуємо мужність, самопожертву і героїзм ліквідаторів аварії. Щиро схиляємо голови перед тими, хто тоді пожертвував життям. Подвиг цих людей не підвладно применшити навіть часу.
За матеріалами Інтернет-видань
