Запали свічку
25 листопада – День пам’яті жертв голодомору
Кілька років підряд ми друкуємо історії українців, яким вдалося пережити цю страшну трагедію. Але більш ніж 10,5 мільйонів не вижили. Історики з архівів дістають інформацію про те, що ще наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ сторіччя у деяких областях України відбувалися повстання проти радянської влади. Люди зі зброєю повставали проти так званого «розкуркулення». Тому у Москві їх вирішено було просто знищити. Та ще й найстрашнішою – голодною смертю.
Спогади Олександри Полупанової: «У 1933-му мені було десять років. З тринадцяти років я жила в селищі Нижня Кринка міста Макіївки на Донбасі. Але часто подумки поверталася у рідний хутір на Сумщині, якого вже давно немає на карті. На Донбасі моя бабуся часом сперечалася з деякими сусідками: «Як, кажуть, голоду не було? Я ж це бачила… Дивом вижила. Колгосп у нас зробили там, де перед тим жили два брати-трудяги: Африкан і Никанор – їх так звали. У них були діти і вони працювали самі – у найми нікого не брали. Це було в Сумській області – хутір Печені, неподалік від Межирича, тепер Лебединський район. У цих хазяїв і сівалки були, і коні, і бики, і корови – усе… А працювала тільки сім’я. От прийшли, значить, узяли розкулачили цих тружеників. Позабирали все! Після цього зібрали людей і почали втягувати в колгосп – така була колективізація. Із садиби братів зробили колгосп. Це було в 28-ім році. Скільки там років до 33-го проіснував цей колгосп, але став своє добувати. Уже у ньому потроху пішло діло: буряк став родити тощо. І тут якраз зібрали весь урожай і вивезли все геть чисто. Ні на насіння нічого не залишили, ні людям нічого не дали. Мовляв, живіть як хочете. Та ще й подавали таким “шпінгалетам”, які були комсомольцями, ключки, та вони ходили по хатам і ширяли ними: де що знайдуть. Моя мати тоді вже лежала сім років паралізованою. Ну й знайшли у нас у глечику квасолю. І забирають ту квасолю, а бабуся просить: “Бачите, людина хвора, ми хоч десь там травичку та щось знайдемо, а їй що?” Ні, забрали геть усе чисто! У нас була корова і на той гріх літом вигнали її пастися, а вже була молода люцерна, вона схопила тої трави, її обдуло. А посередині села був здоровий ставок. Якщо б її не допустили до води, може б, вона й живою залишилася, а так у воду вскочила й там луснула. Бо їй не можна було трави. Тоді ми зовсім залишилися без нічого. Був у мене батько, хоч нерідний мені, але жив із матір’ю та жалів нас. Була ще й сестра. Що ж, корови не стало, їсти зовсім не було чого. Тоді він домовився з кимсь із сусідів, щоб нам по півлітри молока кожного дня давали. Щоб ми, випивши, хоч трохи очунювали. Так ми й живі залишилися. Зима була тоді страшна. А колгосп садив картоплю й інші овочі. Коли ж копали, то в землі трохи залишилося. Сніг ледь розставав, а ми ходили збирати картоплю. Що ж, її не помиєш. То пекли з неї маторженики та їли їх. Надійшла весна, з’явилася перша трава. На Донбасі її звуть павутелька – такі біленькі квіточки. Ми, діти, повилазили на поле, збирали ті квіточки та їли їх. Був у нас далекий родич – дід, мого діда якийсь двоюрідний брат. Ішов він у лаптях. А ми збирали травичку. Пам’ятаю й досі: я на нього так глянула, а він блищить! І весь пухлий. Ледь-ледь ноги волочить. Я прибігла додому та кажу: “Бабусю, бачила діда Грицька, йшов такий гладкий, блищав увесь, здоровий такий!” А бабуся мені відповідає: “Уже його немає, онученько…” А він ото далі відійшов та й помер. На другий день після того ми пішли подивитися, а в нього щоки та інші місця повирізані. То люди варили те м’ясо та їли… Тоді ніхто не додивлявся, хто обрізав із людей м’ясо. Отак воно було… Це спеціально зробили, щоб людей витравити. Був у нас такий голова, що все з колгоспу вивіз, так його перевибрали – поставили нового. Це вже у 1934 році. Тоді такий великий урожай був! Цей новий голова, бачачи, що люди гинуть, завіз у ставок риби, а вона розвелася швидко.
Він сам брав когось і ловив рибу, дістав десь пшона та в здо-о-рових казанах варив куліш. Збирав людей і загадував, щоб брали ложки, миски та приходили їсти. Тоді люди потроху почали оклигувати. Почало тоді доспівати жито (воно спіє швидше за інше, і на Сумщини його переважно сіють), і він казав брати та варити кутю. Тільки казав, щоб їли потроху. І ми ходили. Бабуся наварила куті з того жита. Було, дасть нам із сестрою по ложечці, а ми просимо: “Дай, бабусю, ще!” А вона говорить: “Побігайте, а потім іще дам, бо так не можна”. Інші ж люди наварили та понаїдалися. Тоді півхутора вимерло зразу – заворот кишок на голодний шлунок. Цей новий голова колгоспу, нікого з начальства не питаючись, кожному на трудодень (тоді так платили) повиписував по чотири кілограми хліба, дав патоки, цукру. Ой, люди зажили! Тут того голову тільки – “хоп” – і десь діли! Позбиралися всім хутором люди та й пішли до району: випустіть його! Випустили, він попрацював із тиждень, і все одно, як у воду впхали, так і не вернувся. Ніхто не знав, куди його й поділи. Зате він людей врятував від голодної смерті. Якщо б він цього не зробив, то там зовсім нікого б не залишилося. Хутір у нас хоч і був невеликий – дворів 50-80. Померло десь половина. Ховати померлих і не ховали: ледь-ледь вигребуть ямку, засиплють землею, щоб хоч мухи не роїлися».
«За те, що стільком людям життя врятував, – у Сибір його»
Олена Захарченко: «Є одна річ, яку мушу сказати: мені здається, що люди 30-х років відчували, що буде голодомор. Здогадувались, боялись. Інакше ніяк не можу пояснити, чого мій прадід, Степан Прокопенко, ще весною 32-го насіяв стільки квасолі – просто цілий лан, а як зібрали, то мусили поскладати її в бочечки. Це було на Сумщині, Охтирський район, село Комиші. Квасолю «вони» не забирали, їм тільки пшениця потрібна була. Уся рідня Прокопенків у 33-му їла квасолю з бочечок, пекли з неї пиріжки, з неї і лободи, варили її просто так. Ще прадід Степан завів кіз. Трьох. Їх теж у колгосп не брали, в колгосп забрали корову. Чотири прадідові дочки – Галя, Тетяна, Степа (моя бабця) і Марфа – в голод тільки дивились, що кругом робиться, і носили квасолю рідні в торбинках. Сусіди напроти – велика сім’я, дітей повно. А дві дівчинки, калічні трохи: одна дурнуватенька, а друга кульгавенька, то вони тих дівчаток з’їли. Щоб решту дітей врятувати. Закрили їх без їжі, без води в хлівці, а потім з’їли. Але все-одно не врятувались. Там досі пустир, де їхня хата була, тільки зозуля живе. Далека рідня прадідова, аж за млином вони жили, усі вимерли, тільки хлопчик малий лишився – дитинку берегли, дитині їжі найбільше лишали. Прабаба Христя пішла і привела того хлопчика до них. Пирога йому дала з квасолі і лободи, одненького, бо ж не можна так одразу. Уночі прокинулася з тривоги, а його нема, де спати ввечері ліг, вона в комору – а там він стоїть над макітрою і їсть, і їсть ті пиріжки, один за одним, їсть і плаче, і душиться від пиріжків не може їсти… Його на другий день в садку поховали, там досі хрестик стоїть синій. А “вони” тим часом все ходили ночами, вже й пшениці ніде не було, вже не було що брати, тоді вони стали вимагати гроші, золото, монети старі, царські, що люди поховані тримали. За монети люди ходили до міста, далеко і міняли на їжу, але рідко хто доносив їжу до села, в лісочку переймали і грабували. Казали – то “вони” і грабували. Прабаби Христини батьки були куркулі – старі, нещасні, хворі. Вже в них усе забрали, вже їм і комини повалили, щоб їсти не могли зварити. Вони закрили вікна, щоб не видно було, і палили вогнище на підлозі в хаті, і варили там ту саму квасолю. “Оті” все-одно побачили, прийшли вночі з реготом, затоптали вогнище, перекинувши казан, розчавили квасолини, перебили весь посуд – вмирайте, куркулі! Прадіда Степана забрали наступного року. За то, що такий хитрий – скільком людям життя врятував в голод! Ворог народу. В Сибір такого».
«Іноді мама втрачала свідомість…»
Степан Руденко: «Наша сім’я складалась із п’яти осіб. Весною 1933-го троє з них померли. На долю мого батька, Руденка Василя, 1897 р.н., випали дві війни. Батько брав участь у цих подіях як рядовий солдат і не раз був поранений. На час Голодомору він уже мав підірване здоров’я, але працював робітником на взуттєвій фабриці в місті Прилуки (Чернігівщина), де ми всі на той час жили. Він намагався забезпечити свою сім’ю, хоча для нього це було непросто – нас було троє дітей, дві доньки 5 та 7 років і я, найменший, мав на той час 3 роки. Мати – Руденко Ганна, 1902 року народження, мала тоді 30 років. На її плечі, як жінки і матері, тяжка мука звалилась у ці роки Голодомору. Більшість людей тоді продавали все, що можна продати, заради того, щоб хоча б вижити, з’їдали картопляне лушпиння, мерзлу картоплю, зелене весняне листя. Нестерпно боляче, як розповідала моя покійна мати, було дивитись, як дитина вже тихенько, у півсили, благає їсти, а немає можливості хоч щось їй дати. Люди вимирали сім’ями. Важко було знайти когось на допомогу для поховання померлих, а деякі знесилені ховали небіжчиків прямо у себе на городі. Хати стояли пусті, без котів, собак, з відкритими настіж вікнами, а їхні власники з останніх сил намагалися втекти хоч на край світу заради спасіння від голоду і голодної смерті. Щоб не стати жертвами грабіжників чи бандитів, люди вночі не світили навіть маленького каганця. Батько, Василь Маркович, на початку весни 1933 року не зміг працювати, бо вже був виснажений і пухлий від голоду. Він помер у травні, маючи 36 років. Як розповідала мати, помираючи, він просив дати йому в руки сина, тобто мене. Але мати, боячись, що в смертних муках може статись непоправне, не дала мене йому в руки. Після 20 травня в один тиждень померли мої дорогі сестрички – Ніна і Шура. Важко уявити, як тяжко прийшлося матері, яка сама ледве мала змогу ходити, була замучена і напівголодна, інколи непритомніла. Намагалися рятуватися від голоду багато людей, у тому числі велика сім’я моєї баби, Марії Криворучко, що теж жила в місті Прилуки. З великої сім’ї, 11 людей, четверо померли. Виїздили мої тітки в Дніпропетровськ, Черкаси, Одесу та інші міста. Так, моя тітка Софія у 19 років, рятуючись від голоду, поїхала на Урал у тодішній Свердловськ, однак загинула по дорозі. Під час Голодомору, втікаючи від голодної смерті, сотні тисяч українців поповнювали сталінські індустріальні будови, такі як Дніпрогес, Біломорканал-Волга, Запоріжжя, Урал та інші, де тисячами гинули безіменними. Під час Голодомору 1932-1933 рр. радянською державою були відкриті спецмагазини, які називалися «Торгсінами», де за здачу золотих і цінних предметів можна було одержати борошна чи круп. Моя мати здала кольця та сережки, але давали настільки мало продуктів, що навіть врятуватися від смерті це не допомагало. А насправді держава наживалася на горі і стражданнях, які призвели до голодної смерті мільйони українців.
«Активісти забирали і одежу, і речі, а потім на базарі продавали»
Юлія Зозуля: «Переказую спогади про Голодомор 1932-1933 років моєї прабабусі Олександри Бондарець, жительки села Бацмани Роменського району Сумської області. «Було мені тоді 9 років, жили ми в Бацманах – батько, мати, дідусь, я і мої старший та молодший брати. У нас було десять десятин землі, двоє волів і двоє коней, хата, клуня, комора та сарай. Ми самі обробляли землю і з цього жили, але весною 1932-го року в селі стали організовувати колгоспи. Люди самі туди не йшли, бо боялися – ходили чутки, що все буде там колективно: праця, худоба і навіть жінки. Сільські люди звикли до праці, бо в кожній сім’ї була земля та худоба. Лише п’яниці та ті, які не хотіли працювати, а тирлувалися в шинках, зразу побігли в активісти, щоб грабувати людей. Їх у селі назбиралося до десятка. Активістам видали гвинтівки, партійні квитки та всю владу в їх брудні руки. Владі в ті роки потрібні були золото, зерно, щоб купувати за кордоном станки, гармати та іншу техніку. Тому в людей забирали все: землю, скотину, зерно, вози, плуги, але владі потрібно було ще, ще й ще. Активісти ходили по хатах і забирали навіть те, що залишилось у вузликах. Діти були голодні, пухли від голоду. В нашій сім’ї дідусь (90 років) і мій молодший братик (3 роки) лежали на печі цілими днями голодні, з пухлими ручками і ніжками, все просили їсти, поки не вмерли. Мама бігала по заробітках у сім’ї цих же активістів, і тільки принесе до додому жменю якихось бобів або висівок, як на ранок приходили в домівку активісти і все забирали. Багнетом перекопають всю долівку в хаті у пошуках чогось цінного або зерна. Побили всі миски, горщики, сказали, що вони нам вже не потрібні, бо ми всі скоро повмираємо. Де яка цінна одежина або скриня – забирали собі додому, а потім продавали в Ромнах на базарі. Мама моя впізнала свою скриню на базарі, яку продавала жінка активіста. Активісти були нелюди. Вони били людей прикладами, жінок тягали за коси, щоб ті сказали, де заховали зерно, бо їм все було дозволено робити владою. Дивилися, в кого йде дим із труби у домівці, і приходили шукати туди, що там варилося в печі. Прийшла сувора зима 1933 року. До нашої домівки прийшли активісти, зірвали з петель двері в хату і вкинули у колодязь, щоб ми не могли ні води пити, ні грітися в хаті. Мама завісила якимсь ганчір’ям двері, і ми так зимували зиму. Їли горобців, ворон, що ловили хлопці, і варили їх у горщиках, щоб не вмерти з голоду, але й їх скоро не стало. Скрізь по дорозі лежали мертві та пухлі люди, усі, хто був ще живий, просили їсти, але їсти було нічого. Тих, хто хотів втекти із села, ловили і повертали назад. Навіть тих, хто пішов в колгосп, також обшукували і все забирали, але згодом почали давати якусь побовтюху, щоб могли працювати. Мій батько і мати пішли в колгосп також, але все одно голод буяв по хатах, бо зерно вивезли за кордон. Прийшла весна 1933 року, і ми почали збирати з дерев бруньки, які ще не розпустилися і їли їх замість хліба, потім варили і їли яглицю, пшінку. Так і пережили голод».
