100 років – це не 100 днів

Оце ювілей!

Дар’я Власівна Даниленко народилася 15 березня уже далекого 1915 року у Великих Будищах Гадяцького повіту. Вражає, що ця людина прийшла у світ за часів Російської імперії, пережила весь радянсько-комуністичний період, а свої 100 святкує у вільній та все ж неспокійній Україні.

Її донька, Надія Устимівна, якій зараз 76 років, пояснює, що бабуся вже два роки як стала сліпою та глухою, а до цього ще співала й танцювала, тому всі запитання вона передає їй сама.

Виявилося, Дар’я Власівна дуже любить розказувати про своє минуле і хоче, щоб її просто послухали.

«Я ніколи не ходила до школи, а у 8 років залишилася без матері. Саме тоді почалося моє горе – батько взяв іншу жінку. Мачуха мене била, їсти не давала, я гляділа їхніх дітей, бо була найстарша із семи. Зараз уже нікого немає. Їздила на Донбас, щоб знайти роботу, але ніде не брали мене, малу. Була в наймах у людей, а потім у 14 завербувалася в Крим на збір хлопку. Коли повернулася, мачуха навіть не впустила до дому, – іменинниця починає плакати. – Ще до війни батько із сім’єю виїхав до Сибіру, після того від них не було жодної звістки. У 33-му голодувала й бідувала, та не пухла. Через три роки вийшла заміж. Народилася донька, згодом вона померла, через рік ще одна (Надія), у 1940 році завагітніла хлопчиком, який помер немовлям від пневмонії. У тому ж році чоловіка забрали на війну, тоді двох із села взяли, та через кілька місяців прийшла похоронка. Так у 27 залишилася вдовою і до старості зберегла вірність.

Під час Великої Вітчизняної у нашій хаті німецькі окупанти розмістили друкарський станок. Пам’ятаю, як сховалися в окоп за двором, і відразу ж на город упав снаряд, що залишив у землі величезну воронку, яку заорали лише кілька років тому».

Довгожителька згадує, як ходили по дворах поліцаї і забирали їжу. Серед них був їхній кум, який усе казав: «Ходімо, хлопці, у них нічого немає…» Цим і рятувались.

Післявоєнний період запам’ятався Дар’ї Власівні тяжкою роботою в колгоспі різноробочою. Єдина донька почала працювати в 1956 році, стало трохи легше. Згодом донька  вийшла заміж,  та  потім з чоловіком і двома дітьми переїхала до матері через сварки зі свекрухою. Нині Надія Устимівна сама доглядає стареньку матір і хворого чоловіка, котрий нічого не бачить і не ходить.

«100 років – це не 100 днів, –  сказала мені іменинниця. – Яка я була весела, скільки я співала, а як мене у ланці любили… Ще б жила 100 років, зараз можна ЖИТИ, так немає сили і здоров’я».

Зараз вона вже не може дивитися новин, але знає, що в Україні війна, і тому дуже хвилюється: «Ой Боже, я ж усе це пережила… Навіщо робити таке горе!?» Знову починає сумувати, вочевидь мучать думки про минуле.

До речі, у іменинниці є маленька праправнучка Мілана, яка живе у Полтаві. На столітній ювілей вона разом з  усіма родичами відвідає і привітає ювілярку.

Та все ж скажу, що Дар’я Власівна сама набажала мені щастя і здоров’я на все життя, а може, і не на одне. Просто і щиро…

Діана Лагута, студентка 2 курсу факультету філології та журналістики відділення журналістики ПНПУ імені Короленка