Шановна редакція газети «Базар Медіа»!
Прочитала у попередньому номері вашу статтю «Люди, у нас в редакції горе». Наша сім’я з таким горем живе 2,5 місяці. Два сина залишилися без батька, мати поховала свого сина, а я втратила коханого чоловіка. Йому було лише 49 років і він любив життя, був завжди привітний, веселий, відданий своїй роботі.
Сергій поступив до терапевтичного відділення зі скаргами на головний біль, запаморочення, відчуття «стискання» у грудях, задишку при незначному фізичному навантаженні, кашель, загальну слабкість. Йшов до лікарів, бо йому дійсно боліло, мав надію на те, що вилікують. За життя чоловік був дуже терплячий.
Після двох тижнів «лікування» Сергія направили в Полтавську ОКЛ алергологічне відділення на стаціонарне лікування з діагнозом: хронічний обструктивний бронхіт, рецидивуючий перебіг, фаза загострення. Пневмофіброз. Емфізема легень. Передастма… Та потрапити до стаціонару йому не судилося. Очікуючи в Полтавській ОКЛ із направленням, щоб зареєструватися, йому стало зле. Лікарі реанімаційного відділення тричі запускали серце, але безрезультатно. Судово-медичний експерт, через лікарняну етику та можливість залишитись без роботи, адже причина смерті після розтину була відома – неправильний діагноз гадяцьких «медиків», – у лікарняному свідоцтві про смерть зробив запис: «Атеросклеротична хвороба серця» та розповів, що насправді у Сергія «кашляло» серце, а не бронхи, і навіть якби серце знову почало битися, то шансу на життя у нього не було, оскільки стався обширний інфаркт міокарда.
Ось така наша гадяцька медицина. Людину потрібно було рятувати, а вони навпаки загнали в могилу. Я розумію, що зарплатня у лікарів мізерна, і вони без хабара в бік хворого навіть не поглянуть, бо потрібно утримувати хатню робітницю та особистого водія. А можливо декому із них давним-давно прийшла пора на пенсію, а не йти на своє робоче місце у супроводі під руки? Хотілося б, щоб медична реформа запрацювала якнайшвидше, і ми побачили гідний результат.
Дорога редакція! Правду ви пишете, що не єдиний випадок, коли наші медики відбувають чергу на своїх робочих місцях. І кому, як не нам, простим людям, говорити про це вголос і бити на сполох, щоб не дай Боже до кого-небудь у дім не прийшло горе через байдужість, халатність чи низький професіоналізм.
Прикро, що стрілки годинника не повернути назад. Ті два тижні байдужості коштували Сергієві життя, а нам, його рідним, – сина, чоловіка, батька.
І якби не підтримка у важку хвилину рідних, друзів, знайомих, односельців, не знаю, як би ми пережили страшну звістку.
Людмила Романенко
