«ДУЖЕ БОЛЯЧЕ…»
Із плином років складається таке враження, що деякі з нас не надто усвідомлюють близькість війни. Практично усі живуть безтурботним життям, не знаючи, що таке справжній страх за дітей, за домівку, за майбутнє. Тому й здається, що вона десь далеко, і відбувається це все ніби й не з нами.
Проте ми перебуваємо у стані неоголошеної, довготривалої війни. І усі повинні це усвідомлювати, шанувати українських воїнів, які воювали чи й досі воюють на сході України (нині ООС). Серед них і наші земляки – мешканці Гадяччини, які також відстоювали і продовжують боронити територіальну цілісність і незалежність нашої держави. Молоді, мужні, завзяті, незламні, які власним життям охороняють наш спокій, вони об’єднані любов’ю до Батьківщини, боротьбою за наш мир. Саме за це ми повинні бути їм вдячними, підтримувати живих і пам’ятати своїх полеглих героїв.
Виявляється, після стількох років війни ще не всі розуміють усю серйозність подій, що відбувалися і відбуваються.
У вівторок до редакції зателефонувала жителька села Петрівка-Роменська, мати АТОвця Любов Федорченко:
«До того стало мені образливо, що я хочу зробити заяву, – сказала вона, ледь стримуючи сльози. – Мій син, Володимир Федорченко, більше двох років воював. Пішов захищати країну добровільно. Має нагороди за службу…
Учора був День захисника України. Приходить його син і каже: «Папа, ну ніде ж тебе не назвали, на жодному концерті». Справді, він зареєстрований у Петрівці-Роменській, а живе із дружиною у Ручках. Святковий концерт був і там, і там, вітали усіх, хто служив, але прізвища Володі не згадали ніде…
Мені стало так образливо! Він так чекав цього дня, а його забули! Я телефонувала до голови ОТГ, запитувала чому так? А вона сказала, що виправить це… Так коли ж, коли? Цей день вже пройшов, як то кажуть, кинуть собаці кістку, коли вже всі наїлись? Правильно?
…Коли дізналась, що син зібрався йти добровольцем, ледь не здуріла. Я не хотіла його пускати туди, боялась, кричала криком. Він приховував, де служив і як там було. Ми пережили ці довгі два з лишком роки страху і переживань за нього. Дочекались додому. Та відпускала його туди не для того, щоб усі забули!
Але найобразливіше те, що забули у той день, який би мав бути для нього святковим. А як проводили на службу, усі казали: «Ти настоящий мужчина, йдеш захищать Вітчизну».
Володимир прийшов із служби іншим, потрібна реабілітація, зараз також хворіє. І ми усі хворіємо разом із ним… Ще й горе не покидає нашу родину – у липні син Володі розбився на мотоциклі (історію Владислава Федорченка ми розповідали у минулому номері тижневика – авт.).
Я хочу, щоб ви написали мої слова. Дуже боляче, що їх забувають. Непотрібно забувати, бо ми залишимось без героїв. Не будуть нас захищати, якщо не шануватимемо!
Так же усе можна забуть… Як же тоді наша Україна? Який стимул тоді боротись, правильно? Дуже боляче…»
«БМ»
Фото використане як ілюстрація.
