Кохання, обпалене війною
(Із архіву тижневика)
Афганістан – давній біль нашого народу. Неможливо без сліз згадувати ті страшні часи: горе матерів, цинкові труни, понівечені долі.
До моїх рук потрапив лист, невідомо коли і ким вирізаний із газети 1985 року, у ньому всього кілька рядків освідчення в коханні медичній сестрі від рядового солдата, афганця. І подумалось, були люди, яким, можливо, ця війна принесла і щось добре.
Виявляється, у нашому місті також жила людина з подібною історією, звали її Віра Іванова – єдина жінка із Гадяцького району, яка пройшла горнило афганської війни.
Минуло 6 років, «шість літ – одна неначе мить, та серце спомин не забуло, воно і досі ще щемить…», як вона пішла із цього світу, але пам’ять про неї назавжди збережена в серці її чоловіка Ігоря. «Зустрілися ми з Вірою випадково, на дні народження начальника продовольчого складу, у червні 1986 року. Я служив у медсанбаті начальником аптеки, а вона – медсестрою у інфекційному відділенні військового госпіталю міста Баграм. Наші частини знаходились поряд. Вона прийшла із своєю подругою. Невеличка на зріст, чорнява, із прекрасними зеленими очима — такою вперше я побачив Віру. Познайомилися, сподобались одне одному і почали зустрічатися. На той час я був одружений, вона — розлучена. Життя Віри з першим чоловіком не склалося, тому вирішила поїхати служити в Афганістан, удома залишилися мама та дев’ятирічна донька Крістіна.
Мені було 29, їй 30, зустрічалися, як кажуть, скромно, роботи в госпіталі вистачало, палати великі, у відділенні одночасно лікували 300 чоловік». Скільки безсонних ночей вона провела біля хворих солдатиків, навіть кров свою як донор здавала для поранених, тільки б урятувати чиєсь життя. Було важко, але встигала виділити час для побачень з коханим Ігорем.
«Я взагалі сором’язливий, тому писав їй багато віршів,одними із перших, присвячених їй, були такі слова: «Я верил Вере чистой верой и в веру Веры верил я». Говорила, що подобаються». Голос Ігоря став тихим, на очах забриніла сльоза.
«Віра мої залицяння не сприймала серйозно, думала, це так, минеться. Я служив з 1984 року, у 1986-му отримав наказ на заміну і мусив повертатися у Союз, вона ж мала залишитися до чергової відпустки. Домовилися: я їду додому, а у квітні буду її зустрічати у Ташкенті. Коли розлучалися, дуже хвилювався, були і сльози, і страх. Я не хотів їхати, а вона не дуже вірила у мої освідчення, думала, позустрічалися – і досить. Повернувся з важким серцем в Україну, вона залишилася в Афганістані. Із Гадяча полетіли конверти, кожен день, кожну ніч я писав величезні листи і у віршах, і прозою. У квітні 1987 їду у Ташкент, приходжу на митницю, там якраз була пересилка, у руках величезний букет червоних троянд. Дочекався приземлення літака із Кабула, побачив знайомі обличчя, чую хтось кричить: « Віро, тебе зустрічають!», нарешті побачив її: як завжди усміхнена, красива, жадана. Обнялися…
Купили квитки до Мінеральних Вод і поїхали у Кисловодськ знайомитися з її мамою та донечкою. Я сказав: «Досить Афгана, пішли подамо заяву на одруження. Мене як військового розписали через 2 дні, весілля відзначили у вузькому колі її родичів: мама, донька. Потім поїхали в Гадяч, пізніше отримали квартиру у «військовому домі». У 1988 році народився наш спільний син, назвали Ігор, як мене. Так і зажили ми спокійним щасливим життям. Донька Віри, якій зараз 40 років, часто телефонує, колись сказала мені такі слова: «Ігорю, ти мені не просто став батьком, ти більше, ніж батько, ти мене навчив правильно жити».
Спасибі Богу, 20 років МИ ПРОЖИЛИ І Я ПІЗНАВ, ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ. Дуже жаль, що Віра так рано пішла з життя, не побачила невістки та третьої онучки. Ми її згадуємо дуже часто, досі пишу для неї вірші — вірші пам’яті.
«Нет такой на свете меры, горе чтоб мое измерить, как прожить теперь без Веры и во что осталось верить?»
В.Йотка, І. Іванов.
