Невмируща слава партизанська
Щорічно 22 вересня згідно з Указом Президента України від 30 жовтня 2001 року №1020 в Україні відзначається День партизанської слави, як данина всенародної поваги ветеранам антифашистського Опору: колишнім підпільникам і партизанам, захисникам і визволителям рідної землі – усім, кого ми з гордістю називаємо народними месниками, хто в суворий воєнний час боровся з фашистами у глибокому тилу, не шкодуючи свого життя.
6200 партизанських загонів і підпільних груп, які налічували близько мільйона людей, завдавали відчутних втрат гітлерівським військам на окупованій території, сприяючи просуванню частин і з’єднань Радянської Армії на захід.
За мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з ворогом, 200 тисяч партизанів і підпільників нагороджені орденами і медалями, 223 з них визнані гідними звання Героя Радянського Союзу.
Бойові дії партизанських загонів у тилу ворога почалися відразу ж після вступу загарбників на українську територію: злітали в повітря мости, йшли під укіс ешелони – земля горіла під ногами фашистів. Немеркнучою славою оповили себе видатні організатори і керівники підпільно-партизанського руху в Україні: Д.Коротченко, начальник Українського штабу партизанського руху Т.Строкач, легендарні партизанські командири і комісари: С.Ковпак, О.Федоров, О.Сабуров, М.Наумов, М.Попудренко, С.Руднєв, П.Вершигора, І.Бовкун та багато інших.
Перші партизанські загони на Полтавщині почали формуватися ще у серпні 1941 року на базі винищувальних загонів, створених у районних центрах області.
Полтавський історик-краєзнавець В.Я. Ревегук у своїх дослідженнях про Полтавщину в роки Другої світової війни 1939-1945 рр. підкреслює, що центром партизанського руху на Полтавщині мав стати Гадяцький район. Саме його підпільний обком партії на чолі з С.Ф. Кондратенком та Г.Ф. Яценком обрав місцем свого перебування. Тут було створено 7 партизанських загонів загальною чисельністю близько 150 чоловік, але ні військового, ні партійного єдиного керівництва ними не існувало. Деякі із загонів очолювали випадкові люди, тому й доля їх на початку окупації склалася по-різному.
Найбільш вдало розпочав боротьбу з окупантами партизанський загін із села Сари (командир А.В. Граніт). Були заготовлені запаси зброї і продуктів, викопана землянка, підземний бункер з опаленням на 35 чоловік, а також встановили зв’язок з іншими партизанськими загонами, які базувалися в лютенських лісах. Партизани влаштовували засідки, нищили ворожу техніку та живу силу. Партизанський загін у Римарівці очолив начальник Гадяцького районного паспортного столу Коноплянко. Відразу ж по приходу німців його разом із комісаром схопили поліцаї і видали німцям на розправу. По причині неорганізованості розпалися і Великобудищанський (командир С.О. Магда), і Книшівський (командир Ф.К. Ніжинець) партизанські загони. Повністю було знищено Лисівський загін. Рештки Соснівського (командир В.О. Левченко) та Вельбівського (командир Ю.К. Орел) загонів були розгромлені на хуторі Веселому в січні 1942 року. Тут полягли і секретарі Полтавського підпільного обкому партії С.Ф. Кондратенко і Г.Ф. Яценко. Плішивецький загін (командир С.І. Мартиненко) також майже весь загинув у кінці 1941 року. Секретар Гадяцького підпільного райкому партії В.М. Степаненко та інструктор І.Т. Сахно змушені були переховуватися у знайомих. Та 17 грудня 1941 року німці оточили їх. Під час перестрілки В.М. Степаненко був убитий кулею в голову, а пораненого в обидві ноги І.Т.Сахна німці захопили в полон і стратили. Після розгрому партизанського руху на Гадяччині Полтавський підпільний обком КП(б)У перебрався до лютенських лісів, куди зібралися рештки партизанських загонів Полтавщини, щоб продовжити боротьбу з ворогом. Героїчні подвиги українських партизанів у пам’яті народу житимуть вічно. Сьогодні ми низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю тих, хто, нехтуючи смертю, зупинив фашистську навалу ціною власного життя.
Іван Бережний, голова ради районної організації ветеранів
