Гадяцький договір через призму віків

Влада сучасної Росії хворобливо реагує на відновлення в Україні історичної пам’яті, особливо зараз. Ніколи не могла зрозуміти, чому коли росіянин бере балалайку і одягає косоворотку, то він вважається патріотом «зємлі русской», а коли українець одягнений у вишиванку, тримає в руках жовто-блакитний прапор та ще й говорить українською мовою –  то він неодмінно удостоюється звання «укро-фашист»…

Патріотизм – це не тільки вишиванки і прапори, пісні і вареники. Це, перш за все, безмежна любов до своєї країни і народу. Зараз як ніколи ми можемо на живих прикладах показувати молодому поколінню, що насправді є патріотизмом у багатьох його проявах.  Один із них – це ставлення до нашої історії, до надбання десятків поколінь патріотів, які жили і свято вірили, що колись Україна стане міцною і незалежною державою, рівною серед рівних…

Сьогоднішній екскурс в історію піде з 16 вересня 1658 року, коли під містом Гадяч з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною укладено договір, що передбачав входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви.

Умови угоди

Велике Князівство Руське (ВКР): територія Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Виконавчу владу і командування військом здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Обирали гетьмана козацтво, шляхта та духовенство. Вища законодавча влада належала Національним зборам. У ВКР запроваджувалися посади канцлера (прем’єр), маршалка (спікер), підскарбія (віце-прем’єр і міністр фінансів) і вищий судовий трибунал. Усе діловодство мало вестися староукраїнською мовою. ВКР мало право створити монетний двір для карбування власної монети. Збройні сили: 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. постійного найманого війська. ВКР мало право на два університети.

Наслідки угоди.

Вона не була прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них – це: залишення у складі Польщі Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті, яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки, а також висока вірогідність війни з православним Московським Царством. Росія ж взагалі не сприйняла цю угоду і почала війну з Україною. Проросійськи налаштовані кола старшини та козацтва саботували війну, бо, на їх думку, Виговський «продав Україну полякам» . На початку 1659-го оприлюднено царську грамоту. Виговського в ній названо зрадником, а народ закликано до повстання. Гетьман відповідає універсалом, де звинувачує царя в намаганні ліквідувати козацькі права та вольності. Починається війна. У липні в битві під Конотопом царське військо зазнає нищівної поразки від козацько-татарської армії.

«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Алєксєй Михайлович до народу й жах охопив Москву».

Згадок про цю битву не знайти в радянських підручниках з історії. І не лише тому, що вона належить до найганебніших і наймасштабніших поразок російської зброї. Конотопська битва розвінчує чимало великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією». На жаль, блискуча перемога гетьмана Івана Виговського під Конотопом над московським військом так і залишилася в історії України черговим змарнованим шансом здобути омріяну незалежність, показовим прикладом виграної битви й програної війни.

Тим часом сейм у Варшаві ратифікував Гадяцький трактат. Найбільшу дискусію викликало питання про скасування унії. Довго сперечалися довкола нього й прийняли розумне рішення про загальну свободу віри. Усі члени сейму й делегати від української сторони взаємно присягнули на Гадяцьку унію. Здавалося б, відкривається нова ера в житті народів Східної Європи. Але не так сталося, як бажалося.
Народні маси, налякані можливим поверненням під Польщу і підбурювані московітами, підтримали повстання козацької старшини проти Виговського.
Відбулися дві козачі ради, на яких звинувачували гетьмана й прихильників Гадяцької унії в тому, що за шляхетські привілеї вони продали козацьку свободу. Делегатів на сейм у Варшаві Сулиму й Верещаку, не давши сказати й слова, зарубали на місці. На другій раді Виговського позбавили посади та обрали гетьманом Юрія Хмельницького.
Микола Костомаров із цього приводу писав: «Так сумно скінчилося гетьманство Виговського, а з ним скінчилося й Велике князівство Руське. Українці показали, що вони не в стані зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу». Іншими словами – не «хватило ума» і патріотизму.
…У нашій історії було багато періодів спаду і зростання почуття патріотизму, і треба зауважити, що у важкі часи він об’єднує людей, надає їм віру в себе і свою країну.
Сьогодні радує той факт, що в українців з’явилася тенденція до повернення в їхні серця цього почуття. Давайте пам’ятати, що наші предки створили країну для нас, а наш обов’язок – бути їм вдячними за це і зробити свій внесок у розвиток Батьківщини, адже тільки так ми зможемо продовжити їхню справу, підтвердити свій сенс існування і залишити хорошу спадщину своїм дітям.

Валентина Йотка