Господар і політик: одне одному не суперечить

Напередодні довиборів до Верховної Ради по семи округах нас знову годують остогидлою жуйкою для розумово відсталих: мовляв, не треба нам політиків, усі вони погані, треба добрих господарників, ні з якої партії, вони дбатимуть за регіони… Утім, навіть із першого погляду видно всю облудність таких хитромудрих вивертів: їх якраз спрямовано на користь ставлеників  олігархів, які проголосили себе незалежними господарниками, а насправді є цілковито залежними, безвольними пішаками.

 Мало того, а хто сказав, що політик не може бути добрим господарником? Хибність такого твердження наочно доводить  депутат Полтавської обласної ради, кандидат у народні депутати від ВО «Свобода» і водночас – найяскравіший взірець доброго українського господаря, голова наглядової ради АТ «Велика Круча» Іван Федорович Близнюк.

 – Як я починав, то про жоден свій крок не шкодую. Ще у 25 років я обійняв першу керівну посаду – став головою районного об’єднання «Сільгоспхімія» у Пирятині. 150 підлеглих, а я серед них – наймолодший. І за два роки освоїли мільйон радянських карбованців на будівельно-монтажних роботах господарським способом. І об’єднання стало кращим в області. А в 28 років прийшов у Велику Кручу і з тих пір розбудовую.  2 лютого 1987 року я став директором радгоспу «Великокручанський» у Великій Кручі. Було там три з половиною тисячі гектарів землі, майже триста гектарів овочів. Господарство збиткове – інакше й бути не могло, бо ціна реалізації кілограму огірків становила сім копійок, помідорів на місцевому консервному заводі – дванадцять копійок. Звідки ці доходи візьмуться? Я зрозумів, що із цієї ситуації є два виходи: створювати власну переробку і виходити на ринки, шукати кращих покупців.

Так ще ж соціалізм був, де Ви їх знайшли?

 – Після аварії в Чорнобилі великий попит на наші радіологічно «чисті» овочі з’явився в Білорусі. Там пропонували ціну побільше, овочівництво стало рентабельним. Місцева влада ставала дибки, мовляв, що це таке, чому вивозите за межі області, не передаєте на місцевий завод? А я відповідав: хоч я і очолюю державне підприємство, але ніколи не робитиму у збиток людям, які у мене працюють. Та й державі така робота, за великим рахунком, була б у збиток. Мало того, тим самим білорусам треба було замінити велику рогату худобу, а у нас поголів’я велике, але план із продажу зерна державі доводили такий, що на корми практично нічого не залишалося. На Пирятинському м’ясопереробному заводі готові були взяти нашу худобу по карбованцю двадцять, а білоруси пропонували по два п’ятдесят. Яке рішення я мав прийняти? Так знов усе районне начальство ґвалт здійняло: як ти міг продати худобу не на свій м’ясокомбінат? А я їм кажу: держава ж-то на ті часи була одна, я директор державного підприємства, якщо мені платять удвічі більше, то й держава отримує вдвічі більше! То які питання? Кілька разів намагалися звільнити, але кожного разу люди підтримували. Дуже все просто: якщо ти отримуєш прибуток, платиш зарплату і розвиваєш господарство, то це перспектива, а коли хочеш  бути хороший перед начальством і робиш не те, що треба, а те, що скажуть, то твого господарювання вистачить на один рік.

То Ви започаткували ринкову економіку ще за СРСР?

 – Виходить, так. Створювали наші магазини у Росії, Білорусі, у Пирятині, райцентрі на Полтавщині, зробили великий фірмовий магазин. Ще 1989 року у далекий Мурманськ  везли нашу гречку, олію, гірчицю, овочі, натомість там закуповували рибу і везли до нас. А щоб її тут зберігати, треба було робити холодильні камери, відкривати коптильні цехи… З’явився млин. Так господарство потроху починало приростати. З’їздив в Угорщину, закупив там машини для обсмажування кукурудзи на популярний за кордоном попкорн. Але виявилося, що така кукурудза, яка для цього годиться, у нас на Полтавщині не дозріває – не вистачає вегетаційного періоду. Довелося їхати на Одещину до друга, із яким разом навчалися у сільськогосподарській академії. Він вирощував для нас кукурудзу, а у нас брав насіння соняшнику, у іншого друга, із Чернігівщини, брав картоплю… Навіть не знаю, де в Україні перший попкорн почали робити, у Києві чи у Великій Кручі? Отак і пішло, згодом створив перше в Україні спільне підприємство з угорською фірмою «Хайдушагі» і салоном «Квіти України» в Києві: від угорців отримували сортове насіння квітів, а в Києві реалізовували. Багато чого робилося вперше, і весь час доводилося переступати через усталені, радянські ще правила: якщо ти директор радгоспу, то мусиш займатися лише рільництвом, тваринництвом, овочівництвом, а переробка – то вже не твоя турбота, про комерцію взагалі нема чого казати. Довелося ще з’їздити до Угорщини, до кооперативу Лайоша Боднара. Тоді, як хотіли показати перевагу соціалізму над капіталізмом, то всіх туди везли. А я побачив, що не дуже-то воно схоже на наш соціалізм: крім виробництва, була і переробка. а найбільше вразили його торгові центри – сам вирощує, сам переробляє, сам і продає. А ще була у нього невеличка пивоварня в Дебрецені, де пиво варили і зразу й продавали. Оця ідея мені в душу запала, і я взявся її реалізовувати у нас. Щойно збудував пивоварню, як мені її спалили. Не рекетири, 1993 рік, їх тоді ще не було, а прихильники комуністичного «світлого минулого», які не хотіли, аби на селі постали міцні незалежні господарі. Сподівалися, що я відступлюся, а ще краще – повішуся десь на гілляці. Та не знали мого характеру! Ми відбудувалися менш як за рік і так сталася історична подія: у тоді ще радгоспі «Великокручанський»  (Пирятинський район, Полтавська область, Україна) відкрилася перша пивоварня з рестораном – не в Києві, не у Львові, Одесі чи іншому великому місті. Наступну приватну броварню з рестораном відкрито у Львові аж 2006 року – нічого собі розрив? Чим не привід для гордості?

Не так багато керівників радянської доби втрималося на посадах за ринкової економіки, а Вам вдалося. Як? 

– На голову правління мене обрали одноголосно на початку 1996 року. Чотири роки був першим заступником голови облдержадміністрації і цим теж можу пишатися, бо багато що, започатковане мною, було реалізоване. Потім повернувся на посаду голови наглядової ради, але то воно лише так називається, насправді це не значить, що тільки наглядаю – усім треба займатися самому, до всього рук докласти, аби лад був. Ще одна підстава гордитися – уже 30 років я у господарстві і жодного разу ні на день не затримував зарплату. Завжди, навіть у страшні часи інфляції середини 1990-х, ми не припиняли розбудовуватися. Ще один підпал стався 1995-го, коли побудував готель. Погрожували, що вб’ють мене і мою сім’ю, але сталося інакше: зараз їх практично усіх самих уже в живих нема, а пивоварня з готелем стоять, і там побував практично весь культурний та політичний бомонд України, кому доводилося їхати трасою на Харків. Того ж 1995 року взяв колишню військову частину – п’ять із половиною гектарів геть занедбаної території із розваленою їдальнею (ніхто її не хотів брати). Ми тоді були ще радгоспом, і на сесії обласної ради нам цю землю передали. І ми на цій території створили ландшафтний парк. яких на всю Україну ще пошукати – одних ялівців росте 38 видів! Тут два готелі, один із них чотиризірковий, тенісні корти, спортивний майданчик зі штучним покриттям, облаштований пляж, де можна взяти напрокат катамаран чи човен. А щодо самого господарства: починали із того, що отих триста гектарів овочів сапками пололи, а тепер акціонерне товариство «Велика Круча» – це не лише землеробство, а й тваринництво – маємо до 700 голів свиней і самі вигідно реалізуємо продукцію, зокрема, у нашому ресторані, кафе, робітничій їдальні, і на дитячий садочок виділяємо. Додамо сюди мисливське господарство, кемпінг, футбольну команду, що виборювала першість області і грала в чемпіонаті України. Навіть старій, столітній, водонапірній вежі, в якій був склад, повернули заслужений статус архітектурної пам’ятки, а ще й почали знову використовувати її за призначенням. Потім казали: йому повезло, віддали військову частину… Так ніхто не хотів брати, а зараз ті, що самі не хотіли, отакі розмови заводять. Тепер говорити легко, бо не всі пам’ятають, як воно насправді було. 

Вам і справді є чим пишатися…

 – Зараз Велика Круча – як тепер кажуть, бренд, бо тут багато речей, які робилися вперше в Україні. Бо я завжди керувався простим принципом: якщо вигідно людям, цю справу треба робити. Бо якщо слухатимеш когось, то сам не матимеш чим платити людям зарплату, а зрештою і саме підприємство втратиш. Але скільки вже років очолюю підприємство, а влада досі думає, ніби мене можна побороти. Пивоварню спалили, готель спалили, а коли вчетверте, 2006 року, обрали депутатом облради, то спалили будинок лісника у зоні відпочинку. Та й зараз намагаються зашкодити. От є невитребувані паї, кому віддати в обробіток? Здавалося б, кому, як не своїм, місцевим. Ми ж щороку лише у благоустрій близько мільйона вкладаємо, у нас усе на користь людям буде. Так ні, віддали агрохолдингу! І оце яка б влада не приходила – весь час одні й ті самі проблеми!

Так Ви ж і самі влада! 

– Так. Шість разів поспіль обирався в обласну раду. Приймаємо програми, приймаємо бюджети,  щось вирішуємо, але тільки-но торкнеться питань землі – тут нічого не допомагає. Корупція просто страшна. Що творять оті латифундисти, чи як їх назвати, – словами не описати. От лише один приклад: є у нас чемпіонат області по футболу у вищій лізі. Футбольний у нас край: Пирятин, Лохвиця, Гадяч, інші місця мають чудові футбольні команди, а утримують їх фермери, що мають по 700–1000 гектарів, а то й менше. Це витрати чималі, а оті латифундисти, що обробляють по кілька десятків тисяч гектарів, навіть чемпіонат району підтримати не бажають! Розмови про розвиток сільських територій отих агрохолдингів не стосуються: від них толку мало, вони не забезпечать роботою все сільське населення і про соціальну сферу не дуже дбають. Для них важливе одне – прибуток за будь-яку ціну. Їх не цікавить, якими ми дорогами їздимо, в яких школах навчаємо дітей, де лікуємося… Не турбує – і по всьому! Оце моє завдання як господаря, як депутата облради, як кандидата в народні депутати:  коли говоримо про розвиток села, то повинні давати в оренду все, що можемо, людям, які тут живуть, по селах. Ми маємо якісь моральні зобов’язання перед своїми односельцями. Людей не цікавить, який урожай збере агрохолдинг із їхніх земель, їм цікавіше, в яку школу підуть їхні діти, як їх там будуть виховувати, чи займатимуться фізкультурою та спортом, чи вештатимуться попідтинню з пляшкою. А тих, хто приїжджає лише зібрати урожай, це не цікавить. Таку ситуацію треба просто переламати.

А не важко одночасно господарювати і бути депутатом облради, та ще й від «Свободи», чиї депутати ніколи байдиків не б’ють?

 – Без зайвої скромності скажу: пишаюся тими програмами, що було впроваджено в області за моєї ініціативи. Найперше, це газифікація населених пунктів. До цього це була не газифікація, а окозамилювання. В одному із навколишніх сіл ще 2004 року, коли агітували за Януковича, на газорозподільному пункті поставили балон із газом, вивели трубу і запалили – ось, мовляв, газ уже є! А люди довідалися і майже всі проголосували за Ющенка. Не такий дурний у нас народ. Але й нова влада не виправдала сподівань – 2005 року, уже за Ющенка, викрали вісім кілометрів підвідного газопроводу, просто викопали і на металолом здали! Довелося брати справу в свої руки на обласному рівні:  2006-го я розробив обласну програму газифікації населених пунктів. Залучили кошти обласного бюджету, державного і місцевих бюджетів – 125 мільйонів гривень, це тоді, коли долар п’ять гривень коштував! І в ту каденцію, коли я був депутатом облради і першим заступником голови облдержадміністрації, ми газифікацію по селах області із 37% довели до 82-х! Пам’ятаю, як у 2005–2006 роках із державного бюджету планувалося аж два спортивних майданчики зі штучним покриттям – на всю область! Я, сам спортсмен, сприйняв це як знущання. І побудував їх 38 за кошти обласного бюджету, місцевих бюджетів і спонсорів. Так, спонсори знаходяться, якщо пошукати. Цього року, з ініціативи фракції ВО «Свобода» в обласній раді, будуємо ще вісім майданчиків – уже не в райцентрах, а в селах, де проживає півтори-дві тисячі людей. Або взяти річку Удай. Протікає вона Пирятинським, Чорнухинським, Лубенським районами, і мрія багатьох мешканців – почистити її русло, бо краєвиди мальовничі, а русло геть заросло, замулилося. Але якщо чистити одну річку, то треба й усі! І склали вперше в Україні обласну програму поліпшення водності усіх річок Полтавщини. І що мене тішить – ці програми виявилися настільки перспективні, що влади, президенти, прем’єр-міністри мінялися, дещо часом призупинялося, але завдяки моєму авторитету і наполегливості всі започатковані програми виконуються.

Ви, попри все, ще й відомий футболіст. Це допомагає?

– Ще й як! Я людина спортивна, триразовий чемпіон Полтавської області, Чернігівської області, двічі чемпіон України, минулого року стали чемпіонами Європи серед ветеранів. Я не лише футболіст, а й вільною боротьбою свого часу займався, теж чемпіоном області був, призером України на студентських змаганнях. Хоча це було досить давно, але оцей характер я зберіг і досі. Бо ж спорт чому навчає – боротися за перемогу і не здаватися. Отака і є моя життєва філософія. Вважаю, що життя прожив недарма, а тим, хто намагався мені зашкодити, хочу сказати: нема у вас розуму, бо якби був, то після першого разу вже зрозуміли б – не можна мене зупинити. Ви палите – а я ще краще будую! Ви шкодите – а я створюю! То за ким майбутнє?

Записав Володимир Колюбакін