Екстремальна екстрена допомога
Доброго дня редакції та читачам. Майже добу я наважувалась написати вам цього листа і все ж вирішила здійснити задумане, адже дуже болюче заділи мене нещодавні події. На сьогоднішній день з усіх теле– та радіоприймачів усе частіше звучать невтішні новини про обстановку на Донбасі, про кількість загиблих, про чергову делегацію з Європи. Так-так… Саме туди нам всім дуже хочеться, щоб жити, як у голлівудському фільмі. Саме ради цього полягла та Небесна Сотня на Майдані і проливається невинна молода кров хлопців в зоні АТО. Та до Європи нам, на жаль, ще дуже-дуже далеко…
Отож, я сама уродженка міста Гадяча. На даний момент проживаю з сім’єю в Полтаві. Звісно, при кожній нагоді намагаюся навідати батьків та привезти на свіже повітря сина. Так сталося і цього літа. Пару днів назад зустрілася зі своєю близькою подругою, яка живе тут. Те, що я від неї почула, і змусило мене звернутися до газети. Ось що вона розповіла:
«Учора стало погано моєму чоловікові (він і раніше скаржився на серцево-судинну систему). Отож, після закінчення робочого дня його поклали до лікарні. Для мене це завжди стрес. Сьогодні вранці (30.07.2015 р.) пішла його провідати, віднесла сніданок. Коли вже виходила з його відділення, відчула, що щось зі мною не так: почала сильно боліти голова, порушилась координація рухів, нудило. Звісно, у такому стані йти додому майже в інший кінець міста ризикнути не могла. Я розуміла, що щось із артеріальним тиском. Напевно, у зв’язку зі стресом та ще й з нестійкими погодними умовами він порушився, що й змусило мене терміново прийняти рішення зайти в відділення екстреної допомоги, яке знаходиться на території міської лікарні. Черги не було. У просторому кабінеті сиділи дві медпрацівниці. Я зайшла, привіталася. Мене запросили присісти на кушетку. Не дочекавшись запитання, що зі мною трапилося, я сама поскаржилася на погане самопочуття і попросила поміряти мені артеріальний тиск, щоб зрозуміти, які ліки прийняти (вони завжди в мене в сумочці). Не поцікавившись навіть характером та тривалістю головного болю, одна з медсестер сказала: «Йдіть міряйте АТ в поліклініку в долікарняний кабінет». У мене просто не було слів. Я встала, подякувала за «екстрену допомогу» і пішла. Вибору в мене не було – пішла в поліклініку, чекала черги в той кабінет. Минуло десь хвилин 30, поки я туди потрапила. Після обіду я наважилась подзвонити головному лікареві, оскільки розуміла, що на моєму місці міг би бути хто завгодно, і, можливо, ця відмова могла коштувати не тільки ускладнення хвороби, а й самого життя людини. Це дуже чуйний чоловік, він мене вислухав, поспівчував. Але сказав, що на даний момент екстрена допомога підпорядковується миргородському відділенню. Він дав мені їхній номер телефону. Там мене теж терпляче вислухали, не могли навіть повірити в мої слова. Попросили все викласти у письмовому вигляді на ім’я головного лікаря. Обіцяли розібратись».
Я, по очевидним причинам, не вказуватиму її ім’я. Та з впевненістю запевняю, що це порядна, мудра жінка. Вона ніколи навіть не поскаржиться, що в неї щось болить чи хтось її образив. Це любляча дружина, мама, бабуся. Ще й року не минуло, як пішла на заслужений відпочинок. Я можу тільки уявити, як їй було погано, що вона наважилась зайти в той кабінет і попросити максимум одну хвилину їхнього часу (до речі, згідно закону, вони просто зобов’язані були її прийняти, що там вже говорити про надання першої медичної допомоги). І з цим набором хамства й безсердечності хтось ще до Європи збирається! Звісно, легше плювати в телевізор і звинувачувати політиків у поганому житті. А коли сам себе ведеш, як останнє бидло, то це нікому не заважає. Вам, хто впізнав себе в цій історії, нехай буде соромно. Немає виправдання такому вчинку. Таким людям, як ви, не може бути місця в закладах, де рятують людські життя, а в Європі так і подавно…
Світлана К.
