«Тепер він наша дитина. Хто не знає, той і не здогадується»

Пам’ятаєте, якими словами починається «Анна Кареніна» Льва Толстого?  «Все счастливые семьи похожи друг на друга, каждая несчастливая семья несчастлива по-своему».

Але тут усе зовсім інакше. Біленченківська родина Гури навпаки – не схожа на інші і по-своєму щаслива. На перший погляд це звичайна дружна сім’я, де господар дому Олександр Миколайович, турботлива дружина і мама Тетяна Миколаївна, старша доня Наталя і син Саша.

Але три роки тому родина поповнилася ще одним сином – Максимом Яловим. Хоча сам хлопчик уже дорослий і розуміє, що він прийомний, та сім’я Гури цього слова не любить і називає його тільки «наш».

– Ми навіть коли влаштовували Макса в школу, то я в класі зразу сказала: «Це наша дитина». Зайвих питань ні в дітвори, ні в учителів не виникало, – говорить Тетяна Миколаївна і розповідає, як усе почалося.

– Три роки тому у мене померли батьки – обоє за один рік. Я дуже важко переживала це… Кажу чоловікові: «Ти уяви, я доросла і так печуся. А як ті діти, що самі, нікому не потрібні? Давай кого-небудь візьмемо». І він підтримав.

– Раніше таких думок не виникало? – питаю.

– Хтозна, може, тому що була дуже заклопотана: діти, батьки… А тут батька-матері не стало, така пустка в душі настала. Син навчався, донька теж. У душі пусто, і в хаті пусто… Нахлинуло просто. Рідні бачили, що чогось мені не вистачає, не заперечували.

Ми звернулися у відповідну службу. Це було в лютому. У квітні Максим уже був у нас. Він сам із міста Глобине, – розповідає жінка.

– Ви хотіли саме хлопчика? – запитую.

– Чесно, нам було все одно. Але тільки-но побачили Макса, зрозуміли, що він – наш.

Приїхали знайомитися з хлопчиком. А він питає: «Ви ж мене заберете?» Ми: «Аякже». Коли Максим зайшов у хату, каже: «Я як у раю»,  – згадує Тетяна Гура.

– А Ви що відчували в той момент? Заповнили порожнечу в душі? – продовжую.

– Так. Та, мабуть, це вже сталося тоді, коли тільки познайомилися. От у той момент я зрозуміла, що це те, що хотіла, – розповідає.

Не приховує Тетяна Миколаївна й того, що  спочатку було важко. Хоча з дітьми Максим зразу зійшовся.

– Ми хвилювалися. Та нічого – пережили. Тепер він наша дитина. Хто не знає, той і не здогадується.

Дочекалося подружжя й того довгожданого моменту, коли Максим уперше сказав слово «мама». Немовби пережили нове народження.

– Це сталося місяців через 4 після того, як ми його забрали. Макс саме поїхав у табір. Він сказав це по телефону. Дзвонить: «Мам!» Я кинулася до чоловіка: «Чуєш, назвав мамою!» Тоді кажу Максу: «Ось папа хоче з тобою побалакати». Після того вже «тьотя і дядя» не було.

– Не побоялися взяти хлопчика такого віку? Усе ж таки вже майже сформована особистість.

– Трохи побоювалися. Думали брати малесеньке. Але як побачили Максима, уже після нього нікого не захотіли. Я зразу відчула, що він наш.

– Дуже схвально, що так підтрималидіти і чоловік….

– Так. І свекри, спасибі їм. Сестра також не ділить племінників – вони всі для неї рідні.

– Не боялися осуду в селі?

– Ні, – твердо відповідає жінка. – Це моє рішення, і чого я маю на когось дивитися? Ми всіх сусідів, колег по роботі попереджали. Бо під час оформлення документів працівники  служби опитували знайомих. То ні в кого навіть зайвих питань не виникало.

Тетяна Миколаївна вже десяток років працює завідуючою дитсадком. Словом, весь час із дітьми. Та й покійна мама все життя вчителем пропрацювала. Тож родині хлопчик тільки в радість.

– Знаєте, просто, мабуть, час прийшов,.. – поринає в думки жінка.

Зараз Максим – велика поміч батькам, і радість, і гордість. Хлопчина активно займається спортом, годинами проводить біля турніка, який змайстрував старший брат Саша. А ще, говорить мама, Макс дуже гарно малює.

Невдовзі Максиму Яловому 16. У соцмережах він давно підписується як Гура. А з отриманням паспорту хлопець хоче остаточно змінити прізвище. Щоб стати повноцінним членом родини Гури, а ще – назавжди забути про минуле.

P.S.   Висловлюємо окрему подяку в підготовці матеріалу відділу РДА – службі у справах дітей. 

Олена Савченко