Ось ми і зустрілися, тату…
Подруги заздрили Василині, коли та зізналася, що Остап хоче одружитися з нею. Звісно ж, адже хлопець вродливий, поставний, розумний. Та його матір, вислухавши сина, категорично заявила: спершу він повинен закінчити виш, а вже потім шукати наречену.
Утім, її й шукати не доведеться – по сусідству з ними живе Інна, донька голови колгоспу, вродлива, багата, перспективна. Чим не пара їхньому сину?
«Я Василинку люблю, розумієте, мамо?» – аж спаленів Остап. «Кого, кого? Оте веснянкувате гидке каченя? Доньку найпершого пияка на селі? Чи ж ти з глузду з’їхав, сину?» – не вгамовувалася матір. Свідком їх сварки стала Катря – двоюрідна сестра Остапа, найкраща подруга Василини, яка вже увечері про все їй розповіла.
Усю ніч Василина проплакала. Чим дорікає їй мама Остапа? Скільки разів втікали вони з матір’ю посеред ночі! Ховалися за сіном у стодолі, у погребі, іноді ночували у сусідів, коли батько влаштовував скандали, пускав у хід кулаки. Хіба вона винна, що батько п’є? Що вони з мамою живуть у постійних сварках, страху і приниженні? Василина навіть вступати нікуди не стала, бо розуміла: матір не має коштів на її навчання. Дівчина твердо вирішила сама розірвати стосунки з Остапом, не чекаючи, коли це зробить він, аби легше було пережити розлуку.
Остап не відав, що Василина вже знає про його сварку з матір’ю. Не міг повірити почутому. Як це – Василина більше його не кохає? Що за абсурд? Адже ще кілька днів тому, коли вони стояли під парасолею старого каштана, де він освідчився їй, вона сказала, що теж кохає його і згідна пов’язати з ним своє життя. «Хочу подарувати тобі гарних діточок і померти з тобою в один день», – вона аж світилася щастям, тулилася до його грудей. «Це була просто гра. Насправді я не кохаю тебе», – повторила Василина, ховаючи очі, з яких котилися горошини сліз. Остап спантеличено тормосив її за худенькі плечі: «Ти сама хоч розумієш, що кажеш, Василинко? Бо я, чесно кажучи, ні…» Дівчина відштовхнула його, швидко щезла за розлогими вербами. «Нічого, минеться. Це просто якесь непорозуміння», – подумав Остап. Через тиждень, коли приїхав на вихідні, весь вечір крутився біля воріт Василини. Сподівався поговорити з коханою. Але вона чомусь не виходила на подвір’я. «Ти що тут забув, хлопче? Василина у місто подалася. На роботу там влаштувалася. Ну, й нехай – на один рот стало менше», – почув Остап голос її батька. Як завше, від нього несло оковитою…
Невдовзі Василина відчула зміни у своєму організмі. Тест підтвердив – вона вагітна! Зізналася у цьому своїй новій подрузі Нелі, з якою мешкала в одній кімнаті. Світ довкола потемнів: вона мусить перервати вагітність. Іншого виходу не бачить – додому вороття їй нема, а у гуртожиток, де, окрім них із Нелею, проживає у кімнаті ще двоє дівчат, привести дитя теж не може. Неля заспокоювала подругу. Запевняла, у будь-якій ситуації дитина – дар Божий, а час розставить все на місця. Неля нізащо не залишить її наодинці, посприяє, щоб Василині, як матері-одиначці, окрему кімнату дали.
Неля стала хрещеною матір’ю малій Софійці. А хрещеним батьком – майстер їх цеху Микола, який чомусь захолостякувався. Йому дуже подобалася Василина. Постійно думав про неї. «А ти виходь за мене, Василинко. Буду ще й рідним батьком Сонечці», – несміливо якось почав розмову. «Я не можу, Колю. Знаю, ти – хороший. Можливо, найкращий у світі, але обманювати тебе не хочу. І себе – теж», – мовила Василина. Вона й досі ловила себе на думці, що кохає Остапа. Не зуміла заглушити в серці почуття навіть тоді, коли довідалася, що Остап таки одружився з Інною.
Вона давно не була у селі. Щоб ніхто не довідався про її вагітність, про Софійку. Коли врешті навідалася додому, залишила донечку з Нелею. Не так людського осуду боялася, як жорстокого батька, який, була упевнена, усю свою злість перекине на матір, буде викрикувати про загублену доньчину честь і гідність, про те, що осоромила його… Та одного разу не витримала – розплакалася перед матір’ю, показала світлини Софійки… «Остап має знати про доньку, Василинко. Усе-таки він – батько дитини. І гордість твоя тут зайва…» – важко зітхнула мати. «Я давно все обдумала, мамо. Сонечка – моя донька. Тільки моя. І чинити колотнечу в чужій сім’ї я не хочу», – сумно мовила Василина.
Одного літнього ранку Василина вибирала на ринку одяганки для Соні. Приміряла платтячко у голубий, як оченята донечки, горошок, коли відчула чийсь погляд. Оглянулася і завмерла – за два кроки від них стояв Остап. «Ти, Василинко? А хто ця чарівна квіточка? – кивнув на Софійку. «Я – Соня, а ви – хто, дядечку?» – спитала мала. Дивний струмінь хвилювання пронизав Василину. Хутко заплатила за обновку. «Це – моя донька. Я вийшла заміж, Остапе. У мене все добре. У тебе, сподіваюся, теж. Бувай, ми поспішаємо». Вона хотіла загубитися в натовпі, аби Остап не помітив її сліз, не розгледів, як Софійка неймовірно схожа на нього.
Ця зустріч змусила Василину поглянути на себе з іншого боку. Колись вона мріяла вчитися. Ще не пізно. Вона також збудує кар’єру, аби колись Остап і його матір пошкодували про свій вчинок. А головне, щоб нею пишалася Софійка. Дівчинка часто розпитувала про тата: який він, чи любить її? «Звісно, любить, моя солоденька», – Василина цілувала кучеряву голівку донечки і важко зітхала. Від мами дізналася, що в Остапа з Інною життя не склалося. Вона по кілька днів пропадала у сумнівних компаніях, поверталася п’яна, обкурена, ображала свекруху. Урешті Остап прогнав її зі свого дому і кудись виїхав із села.
Василина закінчила економічний вуз, стала одним із керівників на підприємстві. Час летів, як листя за водою. Виросла, вивчилася Софійка, справжньою красунею стала. Одного ранку приміряла Василина новий костюмчик. «Тобі дуже личить, мамочко. І взагалі – ти така шляхетна, красива. Чому ж ти не вийшла заміж?» – Софія втупилася голубими очима в матір, наче вперше побачила. Несподіване запитання доньки збило Василину з пантелику. «А хіба нам погано удвох, донечко?» Чи не вперше в житті Софія побачила, як мати плаче. Досі вона ховалася зі своїми слізьми. У цю мить Василина збагнула: донька давно чекає на відверту розмову, і той час настав. Вона справді не знає, де батько Соні. Щез із села, як вранішній туман, і більше не з’являвся. Навіть на похорон батьків не приїхав. «Але й досі, крізь плин років, я відчуваю його присутність, його дотик, пронизливий погляд. Ніби все життя він веде мене за руку. Колись ми бажали померти в один день. Смішні були, правда?» – сумно мовила Василина. Усі ці роки вона жила заради доньки. Коли Соня вийшла заміж і виїхала з чоловіком у Хмельницьку область, Василина світу не бачила від сліз. Її дуже лякала самотність. Старість, що наблизилася так несподівано швидко. Часто дорікала собі, що прагне опіки й уваги, а як колись вчинила сама? Зоставила батька, що не міг вибратися з ріки оковитої. Матір, що вслід за ним передчасно відійшла у засвіти. Мабуть, за все в житті треба платити. Тому й тулила копійку до копійки, щоб допомогти Софії, а невдовзі переїхала до неї доглядати малу Ілонку. Квартиру в Тернополі залишила на сусідку.
Якось сиділа Василина з онучкою у скверику. Ілонка годувала голубів, весело сміялася, хотіла зловити пташку. Василина враз відчула слабкість в усьому тілі, потемніло в очах. Заледве набрала номер Софії. Лікарям не вдалося врятувати її від інсульту. Прибита горем Софія, порадившись із чоловіком, вирішила похоронити матір тут. На сороковий день після Служби Божої пішла Софія на кладовище. Погляд упав на свіжу могилу. Згадала, як на похороні мами люди говорили, що в той день хоронили чоловіка – чужинця, що пристав до одинокої жінки. Працював у неї за хліб і житло. Мабуть, це і є його могила. На дешевенькому хресті – табличка з написом. Букви розпливаються під сонячним промінням. Софія підійшла ближче, перехрестилася, поправила вінок під хрестом. Щось запекло всередині – на табличці викарбувані прізвище, ім’я і по батькові… її тата! Число і рік народження теж сходяться. А день смерті – той, що у її матері. «Колись ми мріяли померти в один день», – умить зринули у пам’яті мамині слова. Боже милостивий, невже таке може бути?! «Ось ви і зустрілися, батьку. Ось і ми зустрілися», – прошепотіла тремтячими устами.
Уже чотири роки Софія приходить на могилу матері і батька. Садить айстри, чорнобривці, майори. Часто думає, що усе, мабуть, могло бути по-іншому. Якби не батькова слабкість. Якби не мамина гордість. Тепер Софія знає напевно – гордість теж має бути доречною. Бо коли через неї йде шкереберть доля двох люблячих сердець, то навіщо вона така?
Марія Маліцька
