Микола Арсенич та Марія Римик: бій, зафіксований у звіті УПА

23 січня 1947 року в урочищі Вертеби, що в лісі поблизу сіл Жуків, Гиновичі та Куропатники біля міста Бережани на Тернопільщині, в нерівному бою з московськими окупантами героїчно загинули: творець військової контррозвідки ОУН, єдиний генерал безпеки УПА та Лицар Золотого Хреста Заслуги Микола Арсенич («Михайло», «Дем’ян», «Микола»), його дружина, охоронець, а також зв’язкова Центрального Проводу ОУН і Головного Командира УПА Романа Шухевича Марія Римик («Маруся», «Наталка», «Марія»).

Справжню історію цього бою часто заступає викривлена оптика колоніальних архівів. Натомість повстанська канцелярія, працюючи в екстремальних умовах, виробила надзвичайно точну мову діловодства. Ключем до розкриття цього термінологічного коду є автентичний звіт підпілля ОУН «Чортківщина. ВІСТІ З ТЕРЕНУ» (за січень, лютий і березень 1947 р.) с. 339–344. Це архівне першоджерело було опубліковане у фундаментальному виданні: Літопис Української Повстанської Армії. Нова серія. Т. 49 : Тернопільщина. “Вісті з Терену” та “Вістки з Тернопільщини”. Книга перша 1943–1950. Кн. 1 / упоряд. : І. Гомзяк, М. Посівнич. — Торонто ; Львів: Літопис УПА, 2010. — 829 с.

Радянські каральні органи (НКВД/МГБ) у своїх зведеннях традиційно намагалися десакралізувати спротив лідерів українського підпілля.

Висока джерелознавча достовірність та об’єктивність звіту є важливим критерієм надійності аналізованого документа. Повстанська канцелярія не приховує важкої правди про слабкість людського фактора. Текст позбавлений суто пропагандистського прикрашання: автор прямо й без ретуші фіксує випадки внутрішньої зради (визначені терміном «всип») або розгубленості як першопричини викриття й розгрому підпільних криївок. Така самокритичність і суха фіксація поразок доводять, що документ створювався як об’єктивне внутрішнє зведення для командування та контррозвідки, що повністю виключає версію про вигадування чи викривлення фактів укладачем звіту.

Щоб зрозуміти цей звіт УПА, слід враховувати історико-діалектний контекст: в українській мові, а особливо в західноукраїнському мовленні першої половини ХХ століття та в офіційно-діловому стилі повстанської канцелярії, зворотний постфікс -ся системно виконував класичну взаємно-зворотну функцію. За цієї умови дія була спрямована не суб’єктом на самого себе, а відбувалася між двома сторонами. Ми і сьогодні говоримо «битися», «боротися» чи «перестрілювалися», коли описуємо взаємне зіткнення з ворогом, де дія спрямована один на одного.

Аналогічно до зафіксованих у документі слів «стрінулися» (зустрілися один з одним у бою: «переходячі повстанці стрінулися з більшовиками») або «билися», термін «пострілялися» за замовчуванням означав «вступили у вогневий контакт, обмінялися пострілами з ворогом». Для автора звіту це лаконічна формула перестрілки.

Канцелярія ОУН та УПА працювала в умовах суворої конспірації та дефіциту паперу. Звіти підпілля зв’язкові мали доправляти через ворожі застави до вищих керівних центрів, адже чим меншим був обсяг документа, тим легше його було приховати й транспортувати, а в разі загрози викриття — миттєво знищити. Відтак кожне слово підбиралося раціонально. Щоб чітко зафіксувати, де був чистий бій із ворогом, а де — перехід до останнього героїчного чину самопожертви, автор документа був змушений руйнувати базове взаємне значення слова «пострілялися» за допомогою суворих лексичних маркерів: займенника «самі», вказівки на інструмент зброї чи кількість набоїв.

Повний текст звіту демонструє виняткову лінгвістичну дисципліну укладача документа. Описуючи загибель бійців у криївках чи оточенні, він щоразу використовує різні мовні конструкції, які чітко розділяють характер смерті.

1. Маркер інструменту: «пострілялися власними пистолями» (Бишки, 31.1.47)

Описуючи трагедію трьох повстанців Крука, Морозенка і Володі, автор чітко розмежовує фази опору. Спочатку підпільники чинять активний бій: «відкрили до більшовиків вогонь з автоматів». Потім, після знищення всього, що було в криївці, та заспівавши національний гімн, вони переходять до фінального жертовного чину. Автор маркує цей перехід фразою: «пострілялися власними пистолями». Для ведення вогню по ворогу використовувалися автомати, але для фінального чину в тісному просторі автомат незручний, тому автор фіксує зміну зброї на особисту коротку зброю. Це чітко маркована самопожертва заради збереження повстанської честі після активного бою.

2. Маркер індивідуального чину: «застрілився сам останнім набоєм» (Заберізки, 12.2.47)

Референт вибудовує «синтаксис спротиву»: Сумний в оточенні чинить бій («вбив ще трьох» більшовиків) і лише у фіналі вдається до жертовного чину. Автор вводить подвійний обмежувальний маркер: «застрілився сам останнім набоєм».

3. Маркер етапності: «відстрілюючись… а відтак самі пострілялися» (Загайці, 23.1.47)

Автор фіксує хронологічний ланцюжок: спочатку бойова активність («відстрілюючись, вбили одного більшовика»), яка через безальтернативний займенниковий маркер змінюється на жертовний чин: «а відтак самі пострілялися». Слово «самі» тут знімає двозначність перестрілки.

4. «пострілялися самі» (між селами Жуків і Дрищів, 25.1.47)

Чекісти викрили криївку з трьома повстанцями. Без можливості для тривалої оборони підпільники здійснили акт самопожертви, щоб не потрапити в полон. Автор звіту фіксує цей чин без фази бою: «Заскочені повстанці пострілялися самі».

Слово «самі» тут виступає безальтернативним маркером, який знімає двозначність перестрілки.

5. ВІДСУТНІСТЬ МАРКЕРІВ: «заскочені в криївці пострілялися» (Жуків, 24.1.47)

А тепер звернемося до дослівної цитати про загибель Миколи Арсенича і його найближчого оточення в лісі біля с. Жуків:

«24.1.47 р. в лісі б. с. Жуків більшовики знайшли дві криївки. В одній було двох мужчин і дві жінки, в другій книжки і папір до писання. Заскочені в криївці пострілялися. Тіла побитих витягли та повезли в напрямі Львова».

У цьому найважливішому фрагменті автор звіту повністю ігнорує слова «самі», «власними пистолями» чи «останнім набоєм», які він так системно використовує в сусідніх параграфах цього ж документа. Показово, що повстанський звіт датує трагедію 24 січня, тоді як у чекістських документах фігурує 23 січня. Ця розбіжність в один день є вагомим хронологічним доказом тривалого бою. Відтак можна дійти висновку, що для повстанського діловодства відсутність обмежувальних маркерів означала єдине: дія була взаємною. Повстанці стрілялися з ворогом, який їх заскочив.

Остаточним і незаперечним текстологічним аргументом, що повністю руйнує радянський міф, є фраза: «Тіла побитих витягли».

В українській військовій та літописній традиції іменник «побиті» зазвичай застосовувався до тих воїнів, які полягли в бою.

Повний текст звіту підтверджує це слововживанням. Коли беззбройні підлітки-школярі потрапляють під вогонь чекістів у Котузові (26.1.47), автор пише: «Одного з них Пастух Михайла більшовики вбили… Трупа вбитого хлопчини також забрали». Цивільні та беззбройні чітко маркуються як «вбиті».

Коли ж мова йде про озброєних повстанців у криївці шефа Служби Безпеки (СБ) ОУН, автор використовує термін «побиті». Якби укладач документа фіксував цей героїчний чин самопожертви як акт самогубства, він не мав би підстав назвати їх «побитими». Для позначення жертовної смерті без бою канцелярія ОУН мала чіткі формулювання, наведені вище: «застрілився сам» чи «пострілялися самі». Вживання слова «побиті» щодо Миколи Арсенича, його дружини, охоронця та Марії Римик — це офіційна констатація підпіллям того, що вони загинули в бою.

Відсутність маркерів жертовного чину в перші хвилини облоги вказує на те, що четвірка повстанців свідомо вела вогневий бій через люк криївки, щоб виграти час для спалення архівів. Для безпекаря такого рівня це було першочерговим військовим обов’язком. Навіть у радянському звіті зафіксовано вогонь з автомата із криївки, який очевидно не змогли приховати від сотень свідків.

Позатекстовим підтвердженням того, що Микола Арсенич та його найближчі соратники загинули у бою, є внутрішні документи безпеки ОУН. У протоколі допиту СБ ОУН Стефанії Галушки (Дулеби; див.: Літопис УПА. Нова серія. Т. 43, с. 71–116), яку раніше помилково вважали загиблою разом з Арсеничем, зафіксовано, що восени 1947 року (вже після загибелі генерала) її допитувала СБ ОУН. Вона засвідчила, що майор МДБ Швець особисто проговорився їй: «”Михайла” ми вже застрілили». Це кулуарне зізнання керівника радянської спецслужби повністю руйнує офіційну версію МГБ.

Прямим підтвердженням безкомпромісного бойового чину є постать Марії Римик, яка фактично перетворила камеру попереднього ув’язнення (КПЗ) на поле бою: роззброїла й відкрила вогонь по енкаведисту прямо у самому осередку ворога. Очевидно, що в криївці в Жуківському лісі вона відстрілювалася, поки була бодай найменша можливість. Зв’язкова з таким гартом спротиву, яка змогла вихопити зброю навіть у застінках під вартою, в оточеній криївці гарантовано билася до останнього.

Цей статус безкомпромісного воїна, а не «пасивної супутниці», підтверджує й повстанська мемуаристика.

У виданні «Історично-мемуарний збірник Чортківської округи» (Нью-Йорк [та ін.] : НТШ, 1974; Український архів, т. XXVI, с. 927) Марію Римик, відзначаючи її «кришталевий характер», чітко верифіковано в переліку тих, хто «згинули як воїни УПА в нерівних боях проти московського окупанта». Відтак і галицьке підпільне діловодство 1947 року (використовуючи формулу «двох мужчин і дві жінки» та маркер «побиті»), і ветеранська спільнота ОУН в еміграції одностайно визнавали за Марією Римик повноцінну бойову суб’єктність.

У книзі «Штафетні лінії. Спогади» (ред. Р. Забілий; Центр досліджень визвольного руху. — Львів, 2010) Володимир-Ігор Порендовський згадує: «В часі мого слідства в 1948 році чекісти залюбки показували мені знимку вбитої “Марусі”, мовляв, “наші руки всюди досягнуть”». Використання радянськими спецслужбами фотографії загиблої Марії Римик як інструменту залякування свідчить про виняткове значення її постаті для чекістів. Демонстрація її тіла як «трофею» опосередковано підтверджує, що ліквідація зв’язкової була результатом важкої бойової операції.

Зіставлення цих свідчень із повним текстом повстанського звіту виявляє чітку закономірність діловодства УПА. Якщо в документах фіксується героїчний чин самопожертви задля унеможливлення полону, автор обов’язково додає лексичні маркери «самі», «власними пистолями» або «останнім набоєм» (як у сюжеті про Бишки чи Загайці). Коли ж цих слів немає, а тіла загиблих названо «побитими», це означає активний вогневий спротив.

Таким чином, термінологічна точність повстанського документа у поєднанні зі спогадами очевидців повністю спростовує радянську пропаганду. Канцелярія УПА зафіксувала свої бойові втрати — героїчну загибель двох чоловіків та двох жінок у Жуківському лісі — як результат нерівного бою з сотнями московських окупантів.

Джерело https://www.ukrlib.com.ua/pub/article.php?articleid=4833