Шановна редакція газети «Базар Медіа в Україні»

На моєму столі лежить останній номер вашої-нашої газети, на третій сторінці якої мій погляд привернув некролог у чорній рамці та портрет зовсім молодої, красивої, із доброю усмішкою людини.

Втрата такого члена вашої редакційної сім’ї, якою була Оксана Руденко, – це дійсно велике горе для вас, а ще більше – для її сім’ї. Така звістка викликала у мене щире співчуття  вашій редакції та сім’ї Оксани.

Знаю, як тяжко переживати смерть близької для тебе людини, особливо в розквіті літ. Моя єдина сестричка (серед нас п’яти хлопців у сім’ї) закінчила школу із Золотою медаллю та інститут з Червоним дипломом. Будувала плани на майбутнє, вчилась в аспірантурі, готувалась до захисту дисертації. І раптом… Хвороба була невиліковною (1968 р.).

Пишу ще й тому, що одного березневого 1967 року сам відчув болі в низу живота. Думав, що пройдуть. Та над вечір вони збільшились. Я звернувся в приймальне відділення Гадяцької райлікарні. Тоді не було ніяких УЗД та іншої сучасної апаратури. ..

Черговий лікар-хірург зразу ж направив мене на лікарняне ліжко. Визвана ургентна лікар Ліда Карпівна Мінченко, подивившись, зробила негайне оперативне втручання, за що їй велика дяка.

Інколи буває й таке, коли ми самі проявляємо байдужість до свого здоров’я. Так було і з моїм сусідом, який            поскаржився на біль у животі. Іван Миколайович Бондаренко порадив хірургічне втручання. Той відмовився, бо ніби стало краще.

І ось цей товариш поїхав у Кобеляки провідати свою матір. Там болі відновились ще з більшим відчуттям. Черговий лікар швидкої допомоги порадив пити побільше води, щоб промився шлунок, так як виявив отруєння. На другий день хворому стало набагато гірше.   Швидка медична допомога забрала в райлікарню. Там що робили чи не робили, але хворому ставало ще гірше. Тоді його повезли Полтаву в обласну лікарню, але… Було вже пізно. Лікарі виявились безсилі спасти людину. Скільки його дружина не писала скарг на кобеляцьких лікарів, та все даремно. «Так то ж було колись»! – скажете ви.

Не віриться, що в нашій гадяцькій райлікарні  може трапитись такий вияв, як байдужість. Адже, приступаючи до своїх обов’язків, лікарі приймають клятву Гіппократа: бути на сторожі людського здоров’я та життя ! А може, тепер такої присяги не приймають?

З повагою ваш постійний читач М.Ніконенко