6 грудня – День захисника України
На рівні із чоловіками
Це справжнє свято мужності й самовідданості, свято лицарства і благородства, якими володіють справжні оборонці, визволителі й захисники України, наші чоловіки. Але в цей день ми хочемо привітати не тільки захисників, а й захисниць, які віддавали свої знання, силу, мужність і професіоналізм захисту нашої держави.
Одна із таких 26-річна Юлія Сердюк. Народилася у Лебедині, але жила і ходила до школи у Ціпках, навчалася у Полтавському базовому медичному коледжі.
Ще до війни Юля їздила на Майдан, брала участь у протестах, була волонтером.
А коли розпочалися бойові дії на сході України, вирішила, що потрібно захищати свою країну.
«Восени 2014 року вирішила піти на війну, тим паче, що я медик, тобто зобов’язана. Дідусь мій був також військовим, можливо, цей патріотизм мені передався від нього. На той час дівчат, які хотіли йти воювати, було дуже мало. Спочатку пішла до військкомату, мені там відмовили, але я вирішила не відступати. І врешті решт від Броварського військкомату мене відправили добровольцем. Пізніше вирішила заключити контракт на військову службу. Служила у батальйоні у м. Дебальцеве Донецької обл.».
Окрім батьків, удома чекала на Юлю і її донечка. Спочатку батьки рішенням доньки були спантеличені, але не відмовляли, навіть коли уже вона поїхала, то нікому не розповідали у селі.
Упродовж року Юлія служила санінструктором в роті вогневої підтримки, на передовій.
У їхньому батальйоні на той час було тільки 2 жінки. Юлія брала участь у бойових завданнях на рівні з чоловіками. У батальйоні Юлія випадково зустріла й земляка Олександра Тихоненка.
«Я була на рівні з усіма: ями копала, у наряди ходила і дрова рубала – грітися ж потрібно було. Ходила на пости, надавала медичну допомогу, відстрілювалася. Коли варила їсти, то, звичайно ж, ділилася з хлопцями, але куховарити часу не було, видавали пайки, за зароблені гроші іноді купували щось собі, більшість харчів привозили волонтери».
Жили у бліндажах по 3-4 чоловіки. «Вони мене не жаліли, інколи навіть брали приклад. Медичної частини у нас не було, але коли потрібно, то пораненому завжди надавала першу допомогу».
Розповідає Юлія, що часу для страху не було, потрібно було думати, а не боятися. Хоч і говорять: «Будеш боятися – будеш жити», але це не так, говорить дівчина, завжди потрібно бути готовою до всього.
«Було холодно, мороз, грілися як могли. Зручностей не було ніяких, голову мили на вулиці, для цього воду підігрівали на багаттячку, виходили на вулицю, аби тільки вітру не було, там і мили. Яке там дзеркало, а про макіяж і мови не було. Бувало таке, що день із ніччю плутали, коли сиділи в бліндажі, а там і світла немає, то, мабуть, без різниці, головне, щоб над головою не гриміло».
Відпустка у Юлії була раз у півроку, але можна було брати відрядження.
«Коли виходили із колони під Дебальцевим, потрапили під обстріл, постраждала автівка. Тоді брала відрядження, ремонтувалися вдома, земляки дуже допомогли».
Життя склалося так, що на війні Юлія зустріла і Андрія, свого чоловіка. Він також контрактник. Зараз сім’я проживає у Фастові Київської області.
Зізнається, що тяжко було звикнути до мирного життя, адаптуватися після повернення з фронту. Хоч і вдома, але все одно не може змиритися, що в країні війна, і, можливо, ще повернеться до служби.
Оксана Руденко.
НА ФОТО: Юлія Сердюк
