Якби нами правили люди
Найжахливішою сторінкою в житті мого роду були роки Великого Голодомору 1932-1933 р. Про той час люди говорили лише пошепки, так би мовити, неофіційно. Тому що офіційно в той час ми стали жити краще, стали жити «веселіше», 2 так говорив «товариш Джугашвілі», він же Сталін.
Я народилась в 1952 році, у сталінські часи, і моїй матері за 20 кілограмів гнилої картоплі, яку взяла на колгоспному полі, присудили п’ять років далеких таборів. У 1947 році мою бабусю Катерину Павлівну Яківець за те, що збирала колоски, побив «об’їждчик», так вона через три дні померла. Моя мама в голодовку 1947 року була тричі пухла від голоду.
У період Голодомору 1932-1933 років у моїй родині померло п’ять чоловік, із яких чотири похоронені на Плішивецькому кладовищі. Розповідала моя тітка (вона вже померла): померлі люди лежали на вигоні, на вулицях, вдома, навіть не було кому викопати могилу. Так, мої покійні родичі поховані по двоє в одній могилі зовсім із чужими. Т.Г. Шевченко писав: «Якби ми вчились так, як треба то мудрість би була своя». Це стосується Плішивецького голови сільської ради Луценка (слабенького не тільки в граматиці), але й у інших питаннях. Десь серед літа в ході такого «окультурення», а точніше осквернення, було знищено десятки хрестів, як дерев’яних, так і металевих. Хрести, я знаю, відновити можливо, але десятки могил, в основному це могили жертв голодомору, уже ніхто і ніколи не відновить. А відносно поховань моїх покійних, то мені довелося півтора місяці ходити по всіх організаціях, як би навести належний порядок біля могил.
Тому дорогі мої земляки Одинці і Луценки! Прошу, дайте спокій моїм покійним, вони прожили дуже важке життя,захищали Батьківщину, відбудовували після війни країну, працювали в колгоспі. Залишились мені одні могили, без спадщини. Звезла покійників із усього району, а ви поглумились із могил, а також і з мене. Моя душевна рана ятриться і не гоїться, адже мільйони наших співвітчизників загинули голодною смертю. Тож хіба може бути прошення та забуття українського народу. А закінчити я хочу знову словами Шевченка: «Ой люди, люди! Люди небораки! Якби нами правили люди! Люди, а не собаки».
Катерина Павлівна Власенко
