«Не уявляю, чим би займалася, аби жила у місті»
Ми вирішили написати про жінку, яка все своє життя присвятила селу. 73-річна Варвара Найко народилася у с. Качанове, закінчила школу. Коли їй виповнилось 15 років, пішла працювати на ферму дояркою.
Батько працював у конторі рахівником, а мама – на ланці, усього дітей у сім’ї було троє. Хоч життя було нелегке, доводилось багато працювати, але під час розмови Варвара Василівна жодним словом не обмовилась, що жалкує про життя, прожите в селі. Робота дояркою була важка, хоч і не дуже подобалася, але іншого виходу не було, потрібно було заробляти собі на життя. Платили 9 копійок за один робочий день. А ще треба було і вдома допомагати по господарству.
«Коли працювала на фермі, то на одну доярку було 15 корів, і усіх вручну доїли. Уставала у п’ять ранку, бо до роботи потрібно було ще й допомогти батькам вправитися, так як тримали корів, поросят, ще мама заставляла й гусей випасти».
Згадує, що коли у мами був час,то варила гарбузову кашу.
«Яка ж вона смачна тоді була. А на сало податки накладали,тому його ховали, мама принесе із горища кусок, з’їли по тоненькому шматочку – і все. А одягалися в що, нарядів як таких не було, було пару спідниць і ті берегли, одна вдома, а одна – на свято. В основному купували матерію і шили одяг, було в селі пару швачок. Люди жили бідно. Коли ходили в гості, то на гостинець давали горіхи, а пригощали варенням».
Робота роботою, а після вечірнього доїння час для відпочинку таки знаходила. Дискотек, як таких не було, популярно було ходити в кіно, і то коли батьки відпустять.
«А як хотілось на вечірку на каблуках сходити, але купити їх не було де. Купили мені калоші, а всередину батько зробив дерев’яні підбори, наділа і пішла у них в кіно. Хоч і не зручно було, проте на каблуках», – із посмішкою розповідає Варвара Василівна.
У кіно і познайомилися із своїм чоловіком, з яким уже відсвяткували золоте весілля.
«Та яке ж тоді весілля було. Коли його гуляли, саме жнива були, домовились із водієм колгоспного автомобіля, щоб повіз нас на розпис. Приїхали до мене наречений, дві свашки та світилка. Вони повиходили із автомобіля, і він поїхав собі на жнива. А ми давай шукати інший автомобіль, який повезе нас на розпис. Батько швиденько домовив грузовик, посідали ми на нього і раді, аж самій смішно згадувати. На весіллі гостей було чоловік 50. У дарунок від дядька отримали кирзові чоботи, мати хрещена подарувала два з половиною метри тканини. Деякі гості по рублю (1 карбованець рад. грошима – прим. авт.) дарували, усього 80 рублів. На них ми і побудували у хаті піч».
Коли вийшла заміж, не вміла й хліба спекти, але з часом навчилася і пироги ліпити, і снопи в’язати. Хоч як бідно не жили, а власний будинок збудували. А щоб помазати його, потрібно було домовити чоловік сорок. А після мазки ще й нагодувати усіх.
«У шлюбі з чоловіком у нас народилося троє дітей. Із ними не допомагав ніхто, усе доводилось робити самій. У садочок не завжди водили дітей, та він не кожного дня і працював. Коли вони пішли до школи, стало трішки легше, але, окрім роботи по господарству, зранку потрібно було зібрати їх до школи та швиденько бігти на ферму. В обідню перерву потрібно було ще й грядку пополоти. Їсти варила, коли приходила із роботи, бо зранку не встигала. На фермі працювали чи не всі селяни, роботи не було тільки для ледачого, але зараз від неї залишились самі руїни. Удома ми тримали велике господарство: була корова, восьмеро поросят, пара телят. А скільки здоров’я на це пішло».
Із часом здоров’я дало про себе знати. Та й вік уже поважний. «Іноді задумуюсь, що за чим у борщ класти, це ж треба до такого дожитися»,– говорить Варвара Василівна. На запитання, чи задумувались переїхати до міста, відповідає, що навіть і не уявляє, чим би вона там займалася. Діти уже давно дорослі, онуки також повиростали, уже й правнуків має, вони частенько навідують Варвару Василівну, а вона розповідає їм про своє життя, життя звичайної сільської жінки, яких у нас багато.
Цей день має нагадати, наскільки люди зобов’язані сільським жінкам і наскільки цінною є їхня праця, що часто залишається непоміченою.
Оксана Руденко
