МИКОЛА БОНДАР – слово тримаю, за справу відповідаю!

Кандидат у народні депутати до Верховної Ради України в одномандатному виборчому окрузі №151

Шановні земляки, дорогі виборці!

Я балотуюся до Верховної Ради, щоб зробити як можна більший вклад у розбудову кращого життя людей, які проживають на території 151 виборчого округу, перенести позитивний досвід розвитку СВК «Токарі» на весь наш край.

Я – селянський син. Від землі і сохи. Мій батько 49 років працював у колгоспі трактористом, а мати – все життя у ланці.

Народився 7 квітня 1966 року в селі Городище Бахмацького району Чернігівської області. Навчався у місцевій школі. У 10 років під час літніх канікул вперше пішов на роботу: носив воду жінкам, які працювали в полі, а закінчивши 7 клас із дорослими чоловіками на косовиці заготовляв сіно.

По закінченню школи, з 1983 по 1988 рік, навчався в Українській сільськогосподарській академії за спеціальністю «Механізація сільського господарства». Навчаючись, три роки поспіль у жнива працював комбайнером на цілині.

З 1988 року по 1990 рік працював на посаді головного інженера колгоспу імені Леніна Поліського району Київської області.

У 1990 році переїхав на Полтавщину і з того часу проживаю в селі Токарі Лохвицького району. Спочатку в місцевому колгоспі працював механіком, а з 2000 року і по сьогодні займаю посаду голови сільськогосподарського виробничого кооперативу «Токарі».

З квітня 2002 по жовтень 2015 року – депутат Лохвицької районної ради трьох скликань. З листопада 2015 року – депутат Полтавської обласної ради, голова бюджетної комісії.

Громадянин України. Безпартійний. Одружений. Дружина – Бондар Світлана Дмитрівна, 1968 року народження, громадянка України. Донька – Білик Руслана Миколаївна, 1991 року народження, громадянка України. Несудимий.

Справи говорять за мене!

Можливо, мене мало знають поза межами Лохвицького району. Проте я депутат обласної ради, голова бюджетної комісії. Також я керівник СВК «Токарі» – успішного господарства, що не перестає розвиватися, незважаючи на складну економічну ситуацію в країні.

Робота і достойна заробітна плата – найважливіше для людини!

Це ми доводимо своїми справами. Нас кругом обсіли холдинги, а ми живемо, працюємо, розвиваємося, виплачуємо заробітну плату та паї.

Особисто я із тих людей, які спокійно ставляться до грошей. Живу за принципом: на життя вистачає і слава Богу. А всі інші кошти вкладаються у виробництво, що дає позитивний результат.

Чи краще це для села? Однозначно краще! Ота радянська система, коли за кожним селом було закріплено 3-5 тисяч гектарів землі має право на життя. Обробляючи землю, люди забезпечені роботою, а отже, ідуть відрахування до місцевого бюджету.

Коли ще й керівник місцевий, то йому не байдужий розвиток інфраструктури села: він піклується про стан доріг, дитячі садочки, допомагає школам, ФАПам, амбулаторіям, закладам культури. Йому не байдуже, приміром, заходять люди в теплий чи холодний клуб. Він злагоджено працює з органами місцевого самоврядування на користь громади.

А в тих селах куди прийшли, так звані інвестори господарі сидять у Києві. Їх не цікавить, наприклад, розвиток тваринництва, тим більше соціальна сфера того чи іншого населеного пункту. Вони посіяли, змолотили, заплатили по соціальних угодах, а далі сім років трава не рости, що робиться в тому селі.

Токарівській громаді сьогодні усі заздрять, бо тут тісна співпраця сільськогосподарського підприємства й сільської ради. Тому я переконаний, що наше майбутнє не за агрохолдингами!

І мені пропонували продати господарство, та я категорично відмовився. Тоді мені сказали: «Як будете здаватись то приходьте до нас, інвесторів». Моя відповідь була не гіршою: «Якщо ви будете здаватись то приходьте до мене!». Та якщо чесно, у ті часи було нелегко, економити доводилося на всьому. Дуже важливим було те, що нам вдалося зберегти тваринництво. У критичні моменти це була жива копійка. Хоча тваринництво й ніколи не було високоприбутковим, але це постійна робота для значної кількості людей.

Часом я замислююся, чому ми не зламалися і вистояли? Мабуть тому, що знали і вірили, що ми можемо працювати не гірше від інших, що можемо покращити своє життя самі. І найголовніше – люди повірили мені, а я людям!

У результаті сьогодні працівники СВК «Токарі» двічі на місяць отримують заробітну плату і вже повністю виплачена орендна плата за паї 2016 року.

Я категорично проти продажу землі!

Україні потрібно торгувати не землею, а вирощеною продукцією. Якщо ми продамо землю, то автоматично втратимо свою незалежність. У свій час було продано багато заводів. І що? Стали краще жити? Тим паче більшість із них позакривалась. За прикладом далеко не варто ходити – цукровий завод в Заводському.

Ми – аграрна країна і незважаючи на те, що останні два роки були дуже тяжкими, сільське господарство зробило значний внесок до державного бюджету. Але воно потребує підтримки – виваженої державної політики. Бо ми скоро будемо вирощувати одну кукурудзу. Я абсолютно не сумую за Радянським Союзом, але чогось кращого за десятипільну систему землеробства, розроблену в той час, досі не розроблено. Якби вона існувала дотепер, то в господарствах вирощували б і зернові, і буряки, й інші сільськогосподарські культури. Не слід забувати, що запорукою високих врожаїв є сівозміна.

За справедливу ціну

на молоко – боротимуся!

Закупівельна ціна 2 гривні чи 2 гривні 50 копійок за літр – смішна і ганебна! Порівняйте її з ціною молока, що продається в магазині в пакетах, чи навіть із ціною мінеральної води у пластикових пляшках!

Якщо оцінювати догляд за коровою, заклавши в калькуляцію навіть мінімальну заробітну плату, то закупівельна ціна на молоко має бути не нижчою за 4-5 гривень за літр.

У Токарях в індивідуальних господарствах корів утримують одиниці, тому що люди забезпечені роботою. Але є такі населені пункти, де утримання корови є головним прибутком для сім’ї. Тому повинна бути обов’язкова державна програма підтримки виробництва молока у селянських господарствах.

До нас на оранку стоїть черга!

Кожної весни наше підприємство надає послуги по оранці земельних ділянок жителям не тільки Токарів, а й Гирявих-Ісківців, Пісок, Гамаліївки, Долинки, Заводського. Для цього ми виділяємо 3-4 трактори, ціну встановлюємо аби тільки покрити собівартість. Для своїх працівників ціна – 10 гривень за сотку, для пайовиків – 11, для решти – 16 гривень, тоді як «приватники» беруть по 25-35 гривень за сотку. Учасники бойових дій, афганці, учасники АТО та ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС за поданням сільської ради отримують цю послугу безкоштовно. Цієї весни ми виорали людям близько 100 гектарів. Така система діє у нас вже давно і ми не будемо її змінювати.

Я – безпартійний, самовисуванець

Вважаю, що не тільки до Верховної Ради, а й на місцевих виборах повинно існувати право самовисування. На вибори до обласної ради мені довелося йти у складі однієї з партій. Але у фракції «Відродження» в обласній раді, до якої належу і я, усі безпартійні.

Між іншим, «Відродження» як політична сила по 151 виборчому окрузі висунуло свого кандидата. Мені пропозицій не було.

Переконаний, люди мають обирати того чи іншого кандидата за його дії, за його справи. Гречку я роздавати не буду, не навчений так робити і вважаю підкуп виборців неприпустимим. Я звик і вмію працювати, створювати робочі місця, щоб люди достойно жили. У нашому підприємстві ніколи не було заробітної плати «в конвертах».

Якщо мене оберуть депутатом до Верховної Ради, то залишусь позафракційним. Найвищий мій керівник – воля виборців!

Щиро ваш, Микола БОНДАР