Горловська любов…

 «…Перше, що вона зробила при зустрічі, дала мені таблетки валідолу» 

…Історія кохання на межі війни стерла відстань між двома далекими містами Горлівкою і Гадячем. Дві крапки на карті України, між якими близько 1000 кілометрів, враз стали ближчими, почувши стукіт закоханих сердець.

У цей неспокійний час Вова та Марина знайшли одне одного і довели, що тільки справжнім почуттям підвладно долати кимось нав’язану ворожнечу та нерозуміння. Адже кохання може все – і стишувати обстріли, і приглушувати ненависть… 

Вони познайомилися по Інтернету, просто зареєструвавшись на сайті знайомств. Горлівська наречена виявилася сміливішою і написала першою.

– Это было в конце апреля. Банальное «Привет» – и все. Был вечер и было скучно. Чего дернуло  – не знаю. Написала – и все. Написала и забыла, – згадує першу смс-ку Марина.

Вова (родом із села Вечірчине) відповів у той же вечір. Так і розпочалася переписка.

– Мне было тяжело, он писал украинским,  я – на руском. Мне надоело, и я дала свой номер. У нас еще и связь плохая, Интернет часто пропадает, а мне очень хотелось услышать его голос по телефону, – мило посміхається Марина і немовби перекручує в пам’яті день за днем їхніх перших віртуальних зустрічей.

– А еще мне было интересно: позвонит или нет? – ніяковіє від своєї наївності жінка і заливається сміхом.

Вова зателефонував вранці наступного дня. Марина навіть згадує час: «Где-то в 6.20». Першу розмову взяв на себе Володя.

– Я з неї слова витягнути не міг. Сміється в телефон – і все, – згадує чоловік.

Мабуть, той дзвінкий сміх так і запав у душу Вови, адже таких позитивчиків, ще й у наш час, варто пошукати. Марина все згадує з посмішкою, переливаючи розмову бадьорим сміхом.

Вони довго не наважувалися на зустріч, запрошуючи одне одного в гості.

– У нас даже дни рождения почти совпадают: у меня 25, а у него – 26 мая. Вова говорит: «Приезжай, вместе отпразднуем». Да куда мне! Я такая трусиха, что никогда бы первой не приехала. Тем более очень далеко. Мне вот 31 год, я же за это время максимум в Артемовск ездила, – розповідає Марина.

Зідзвонювалися щодня. Вранішні розмови – обов’язкові.

– Это как ритуал – сказать «доброе утро», – додає Марина.

Удень закохані одне одного дзвінками не турбували, бо кожен при роботі. А вже ввечері говорили про все –і як минув день, і навіть хто що їв.

Невдовзі доля сама посміхнулася парі – Вові запропонували поїхати на будівництво фортифікаційних споруд. Як почув, що в Артемівськ, то довго й не думав. Марина, звичайно ж, зраділа, лиш переживала, щоб не на війну.

І от настав той довгоочікуваний день зустрічі. Вова взяв вихідний, Марина обіцяла приїхати в Артемівськ. 

– Вона боялася. Перше, що зробила при зустрічі, дала мені таблетки валідолу, – згадує Володя.

Марина знову заливається сміхом і в подробицях розповідає про день зустрічі.

 – Я встала в 3 часа ночи, пока добралась. Приехала в Артемовск в полседьмого, а перед этим спать легла в 12. Договорились, чтобы он меня встретил. Приезжаю, а Вовочки нету.  Раз набрала, два набрала. На тертий раз думаю: наберу, если не возьмет  трубку – розвертаюсь и ухожу. А у самой всредине все переворачивается, – посміхається жінка.

Вова таки приїхав, щоправда з тисячею вибачень: «Я проспав, заснув…» Вона пробачила.

– Сижу, смотрю, а он идет такой хороший-хороший. Он за таблетки сначала и не понял, говорит: «Это зачем?» Я ему: «Чтобы сердце не стало.» А он смеется…

Просто я очень стеснительный человек и знаю, как произвожу впечатления на окружающих, так как отличаюсь по габаритах. Ну и, чтобы Вовочку не шокировать, я первым делом зашла в аптеку, купила валидол, якобы от сердца. И первым делом, что я сделала, это ткнула таблетки. Говорю: «На, это тебе».

Увесь день вони провели разом – гуляли містом, посиділи в кафе…

– На лавочке мы, конечно, не целовалась. Я час молчала, потом успокоилась. И мы просто гуляли. Я постоянно думала: «Когда же он убежит?» – сміючись, згадує Марина.

Від того дня закохані зустрічалися щотижня. Потім Вова приїхав до Марини у Горлівку.

– Купив пропуск за 500 гривень. За оцю бумажку віддав півтисячі, – показує на шматочку папірця кілька цифр – код-пропуск на територію ДНР.

– …Приехал и забрал меня. Не побоялся ничего – ни сепаратистов, ни обстрелов. Я жутко за него боялась. У нас нельзя ходить по городу с чужой припиской, – Марина ніжно бере за руку Володю.

Він у Горлівці побув 4 дні, а потім, довго не думаючи, забрав кохану на мирну Полтавщину.

– У вас тихо… Когда вышла с поезда в Миргороде, такой воздух, как на море, какой-то совсем иной. Тут люди не такие злые. Правда, пашут, что проклятые. Такие большие огороды… – розповідає Марина про перші враження.

Вова привіз її у Вечірчине, там має яку-не-яку садибу – дядько залишив хату. Щоправда роботи в ній – непочатий край.

 – Мы 28 августа  приехали, а 29-го он заставил картошку копать, бур’яни – в мой рост, ну мы справились, – сміється Марина.  – Я привыкла к городской жизни, в огороде знаю только два сорняка – и все. Ну, на это все у меня есть Вовочка. Да? – дивиться на нього і посміхається.

Вова знову збирається їхати в Артемівськ на будівництво оборонних споруд, свою Маринку залишає на господарстві.

На питання, чи не боїться залишатися сама, жінка відповідає:

– Неа, я со всем справлюся: и с бур’янами, и с домом, и с Вовочкой.

Щоправда, до нових «апартаментів» доводиться звикати. Але Марина навіть труднощі зустрічає з посмішкою.

– Дома у меня недалеко магазин: я когда захотела, вышла, что-то купила, а здесь только дом, огород и лавочка…, – сміється.

– Чого? Магазин є, тільки на колесах, – заспокоює наречену Вова.

Ось так молодятам доведеться розпочати життя з чистого аркуша. Та їхнє кохання витримає все, бо ж народжене на межі війни.

Олена Савченко.