«…Я в Охтирці соромлюся стояти. У Гадячі мене менше людей знає»

У минулому номері тижневика цього чоловіка майже звинуватили у шахрайстві. Дослівно у листі це звучало так: «Прикриваючись операцією для сина, літній чоловік стоїть із табличкою на вході до критого ринку в центрі міста. Той син, що потребує операції, зайняв місце біля АТБ, а мама – в іншому місці. Кожного дня, уже протягом місяця, вони їдуть до Гадяча на роботу».

Георгій Костянтинович Богдан, той, хто прийняв усі ці звинувачення на свою адресу, прийшов до редакції сам.

– Дівчатка, зробіть щось. Мені соромно перед людьми, це ж просто наклеп! – розхвилювавшись, мовив чоловік і розповів свою історію.

Сам Георгій (або, як звикли його називати, Жора) родом із Молдавії. Там у часи збройного конфлікту в Придністров’ї він отримав тяжке поранення.

– Це сталося 13 вересня 1992 року. Осколки від гранати Ф1 (ручна граната дистанційної дії, призначена для ураження живої сили противника в оборонному бою. Оскільки Ф-1 є гранатою оборонної дії, то радіус ураження осколками значно перевищує радіус можливого вкидання гранати) потрапили у груди, зачепило і кишечник. Добре осколками заділо й ногу. Ось дивіться, не обманюю, – Георгій показує рану.

Уже 15 років Георгій Богдан проживає в Охтирці. Сам виховує сина. Заробляв на життя торгівлею, тому на гадяцькому ринку теж його добре знають місцеві підприємці. Та з роками рана все більше дає про себе знати – лікарі одноголосно сказали оперувати.

– У Харківській лікарні, де я консультувався, назвали мені приблизну суму – 50-60 тисяч гривень. Звичайно ж, таких грошей у мене немає, то лікар порадив збирати. Каже: «Спробуй». Я, чесно кажучи, навіть не додумався б, – розповідає.

Батько-пенсіонер, дізнавшись про непосильну суму, приїхав допомагати Георгію. Разом за місяць назбирали 18 тисяч гривень.

– Чесно скажу: я в Охтирці соромлюся стояти, щоб бува не сміялися з сина. У Гадячі мене менше людей знає, але так допомогли. Я навіть і не надіявся.

Новорічні свята родина Богданів відбули скромно, майже у всьому собі відмовляли, аби заощадити кошти.

– Друг із Охтирки нам ялинку приніс, спасибі йому. Та ми навіть іграшки нової не купили, – гірко усміхається чоловік.

І справді, йому зараз нелегко, бо розуміє, що він – єдиний годувальник у сім’ї, на його плечах і виховання сина, і старість батьків… Шкода тільки, що люди в нас такі: попросиш допомогти – ще й образи наберешся.

– Я до виходу газети на вулицю не піду – мені соромно перед людьми… – зітхаючи, говорить Георгій Богдан.

Погодьтеся, це справа суто індивідуальна – вірити чи не вірити людині, кидати грошину чи не кидати.

Олена Савченко