Історію цього народу не можна читати без брому

Ці слова, сказані Володимиром Винниченком на початку 20 століття, актуальні й сьогодні з огляду на події останніх місяців. Ми знову переживаємо добу руїни, яку окремі сили в Україні нам подають як початок нової ери в історії України. Я ніколи не думала, що наш народ здатний на таке: на погроми, підпали, самосуди. Ще 100-150 років тому інтелігенція, учителі, письменники говорили про те, що, щоб змінити країну, достатньо нести в народ просвіту, підвищувати його культуру.

Усе це робилося протягом останнього століття після жовтневого перевороту. Але чому частина суспільства забула про те, чому їх учили? Дивлячись сцени погромів по телебаченню, я запитувала себе, в якому столітті я живу: у 17 чи 21? Звідки така ненависть одних українців до інших таких же українців, які просто мають іншу думку, інше бачення майбутнього своєї країни. Але ж вони не порушували закон, не робили погромів, не видирали бруківку на майданах міст, не палили державні установи, не грабували військові склади. Після подій лютого на Майдані Незалежності цю частину українського суспільства стали переслідувати в буквальному розумінні цього слова: на стихійних мітингах вимагали просити вибачення, відмовлятися від членства у певних партіях, допускалися тортури, приниження людської гідності. Хто дав право так званим революціонерам збиткуватися над людьми? Революція? Ні! Відсутність розуму, порядності, толерантності. Революціонери говорять про свою демократичність. Але демократія – це не вседозволеність, шановні революціонери! Демократія, у перекладі з грецької, – це влада народу, яка передбачає верховенство права, повагу до законів, а не анархію і вседозволеність.

У останньому номері вашої газети вже вкотре містяться нападки на людей за те, що вони брали участь у провладних мітингах у Маріїнському парку в м. Києві. У тих мітингах брали участь багато людей, які свідомо не підтримували Майдан. Це була їхня громадянська позиція, і робили вони це не з примусу, не через страх (нас ніхто не залякував), а для того, щоб показати вам, революціонери, що в нашому суспільстві домінує не одна думка, що є альтернатива євроінтеграції, яку підтримує значна кількість українського суспільства. Робилося це мирно: без бит, коктейлів Молотова, зброї. Своєю присутністю у Маріїнському парку ми намагалися мирним шляхом показати вам, що зміна влади в країні має відбуватися законним шляхом, яким є вибори. Нашою думкою знехтували. Що ж, «против лома нет приема», даруйте за російське прислів’я, але воно точно дає оцінку тому, що відбулося в нашій країні. І сьогоднішні події на півдні та сході України – це відповідь вашому Майдану: не може частина народу вирішувати долю всього народу і всієї країни. А можливість кожному висловити власну думку і власну позицію дають виключно вибори. Сьогодні людей, які протестують на південному сході країни, називають терористами, провокаторами, сепаратистами, які протистоять патріотам. Це було б смішно, якби не було так сумно. Громадян однієї країни засоби масової інформації розділили на ворогуючі табори і продовжують розпалювати ворожнечу. Журналісти приватизованих телеканалів із шкіри вилазять, щоб догодити своєму багатому хазяїну та отримати бонуси за приниження опонентів хазяїна, при цьому показують суцільне невігластво у питаннях дипломатії, економіки, історії. Що ж, мабуть, не були вони відмінниками у навчанні, а себе показати хочеться. Уже п’ять місяців ми мітингуємо, махаємо прапорами, які для нас виготовили китайці, які не революції роблять у своїй країні, а розбудовують економіку, яка вже вийшла на друге місце у світі. То, може, переймемо досвід китайців? Цікаво, чи дозволяють китайці у своїй державі керувати іноземцям, як це дозволяють наші Турчинов з Яценюком. Іноземних гостей я вже вивчила поіменно: Джон Керрі, Вікторія Нуланд, Брайтон, Кетрін Ештон та інші скоро отримають київську прописку. Що вони роблять у нашій країні, і чому ми дозволяємо їм безцеремонно втручатися у внутрішні справи нашої країни. Нехай вони дозволять нашому Яценюку чи Парубію покерувати у США чи Євросоюзі. Можливо таке? Звичайно, що ні! Тоді яке мають право наші політики принижуватись перед іноземцями. Як приватні особи вони вільні у своїх вчинках, але як державні діячі, політики вони повинні дбати про імідж держави, народу і не притоптувати його гідність. Особисто мені соромно за наших державних мужів. Певно, погано вчились вони у школі, коли не знають, що українці – це одна із найдревніших націй у світі. Ми самі здатні дати уроки людяності, порядності, демократії нашим іноземним гостям. І вирішувати за нас нашу долю ми їх не уповноважували. Тож американці нехай їдуть у свою Америку, інші іноземці теж нехай керують у своїх країнах, а ми, українці, самі вирішимо усі наші проблеми мирно, бо як сказав класик української літератури: «Я єсть народ, Якого правди сила Ніким звойована ще не була. Яка чума мене, яка біда косила, А сила знову розцвіла».

Наші мільярдери не домовилися між собою про розподіл сфер впливу, втягнули народ у шалене протистояння, яке вже призвело до громадянської війни. Приватизовані засоби масової інформації продовжують розпалювати протистояння між сходом і заходом. Хто і коли це припинить? Дехто із політологів говорить про припинення протистояння після президентських виборів… Але навряд. Люди, що взяли до рук зброю, навряд чи легко її здадуть. Міліція, авторитет якої нинішня влада розтоптала, відмовляється виконувати злочинні накази і не йде проти народу – і за це правоохоронцям величезне спасибі. Помаранчеві політики цього разу прорахувались: ми програли цей бій, але це не значить, що ми програли війну. Вони не назавжди прийшли до влади, а лише до 25 травня, та й новообраний помаранчевий президент також не вічний. Тож будуть наступні вибори і народ скаже своє слово, як сказав його у 2010 році, коли помаранчевих політиків відправив у відставку. Терором влада не поставить народ на коліна.

Дорогі земляки, жителі Гадяччини!

Перш ніж діяти, думайте! Нас нині зомбують з екранів телевізорів, розпалюють ворожнечу між регіонами. Чому це робиться? Це робиться для того, щоб ми не протестували проти підвищення цін, інфляції, росту безробіття, а йшли вбивати один одного під патріотичними лозунгами .

Де ті, хто так багато говорить про патріотизм: Кравчук, Кучма, Тимошенко, Порошенко, Тягнибок, Кличко та інші політики? Вони не на блокпостах, не в окопах, не під обстрілом. Вони – у затишних домівках, ресторанах, живуть у комфорті, і їм плювати на народ, який зараз стоїть на барикадах. На словах вони так ратують за народ, так люблять Україну, а вона, бідолашна, як і народ, мріє про те, як позбутися їхньої любові і, нарешті, отримати спокій. Тому народу нашому нині не ділитися треба, а об’єднатися проти цих «лантухів, напханих грошима», і боротися не з Росією, не між собою, а боротися за гідне життя, за гідні заробітні плати, гідне медичне обслуговування і багато інших наших прав, адже цю революцію назвали революцією гідності, тож продовжимо те, що почали. Наші політики, які майже всі є мільйонерами та мільярдерами, міняючись владою, роблять одне і теж: експлуатують наші землі, наші надра, нас із вами. Усі свої активи виводять за кордон, купують там маєтки, причому різниці немає, якої вони партії – вони усі однакові. Тож об’єднаймося бідні проти багатих, лише боротьбу треба вести цивілізовано, без кровопролиття.

Надія Р., м. Гадяч