Будинок на причіп поміняли

Їх називають по-різному: біженці, переселенці і навіть утікачі. Але яке б клеймо на цих людей не вішали, усе ж вони залишаються просто УКРАЇНЦЯМИ. Саме це, найболючіше в нинішній час, слово змусило сім’ю Сергія Олеговича та Людмили Миколаївни Галушків покинути рідний Крим і почати життя з чистого листка. Багатодітна родина вже тиждень з лишком обживається у селі Пирятинщина Малопобиванської сільської ради.

Коли дізналися, що в родини чимало клопотів – і з паспортами, і з припискою, і все ж таки з облаштуванням нового помешкання – редакція «Базар Медіа в Україні» вирішилахоч якось допомогти. Щоб побачити на власні очі, чого не вистачає кримській сім’ї і чим можна допомогти, ми напросилися у гості, а точніше на оглядини, бо новим мешканцям району ще не до візитів.

Садиба, у якій поселилася сім’я, знаходиться на одній із центральних вулиць села. Під’їжджаємо до двору, біля якого стоїть старенька «Волга» з кримськими номерами, через переднє скло видніється синьо-жовтий прапорець. Заходимо на подвір’я. Чоловік, років 40, йде нам на зустріч, курить цигарку.

«Приїхали допомогти чим зможемо»,  – привітавшись, говоримо.

«Ми чи з іншого світу прибули? З такою реакцію спіткнулися вперше»,  – відповідає чоловік, сміючись.  

«Про що Ви?»  – запитуємо.

«Зараз розкажу. Почалося все під Полтавою. На причепі у мене відвалилося колесо. Ніч, діти в машині. Зупинився якийсь чоловік, також із дітьми. Він поїхав у Полтаву, знайшов болти, дав домкрат. От я й натрапив на тих «бандер», якими нас лякають. Далі поїхали в пологове ставати на облік  – дружина моя повинна 11 квітня народити. Ми вже з Криму подзвонили до знайомої, щоб допомогла і домовилася, що її приймуть. У нас лікаря замовляти треба. Он у хаті двоє дітей – за одного за пологи я платив півтори тисячі, за другого  – дві. Третій повинен був з’явитися набагато дорожче. Тож оця допомога, яку Україна дає на дітей, виходить, що йде тільки на пологове».

«Так завжди було?» — здивовано запитуємо.

«Там до того жити було прикольно, а зараз ще краще. От якщо ви маєте прізвище Галушко, то тебе будуть називати або хохлом, або бандерівцем. Я пояснював: «Ви навіть неправильно вимовляєте це прізвище – не Бендера, а Бандера. Бендера – це житель міста Бендери, Придністров’я. Так що ж ви зробили з тією країною?! Таке ж хочете зробити і з Кримом», — говорить Сергій Олегович.

«Вам не важко сприймати нашу українську?» — питаємо.  

«Ні. Я працював водієм-далекобійником, об’їхав усю Україну. Добре знаю наших людей. У Криму розповідали про те, що коли у Львові почнеш розмовляєш російською, то тебе вб’ють. Я кажу: «Ти був у Львові, що таке мелеш?» Я приїжджав із кримськими номерами, вільно говорив російською, і люди враз переходили на російську. А я спеціально просив розмовляти зі мною українською, щоб я хоч вибалакався. Бо розмовляти так, як Азіров, соромити мову не хочу», — відповідає.

«Що на півострові залишили?» — ведемо розмову далі.

«…Ой, ми вдома так будинок успішно продали! У Криму ж ціни на нерухомість немалі, це всі знають.  Ми свій будинок поміняли …на причіп. Нам треба було виїхати.

Продавали скот за безцінь. Дивани, які в магазині по 4 тис. коштують, віддали по 100 грн. Татарське населення хоч і за Україну, та в такі моменти спрацьовує поговірка «Нам татарам аби даром». Перед нами люди за 20 тисяч гривень будинок продали», — розповідає чоловік.

«Звідки ви взагалі приїхали, де жили?» — питаємо.

«Від Феодосії 25 км — село Яркое Поле Кіровського району. Велике, дуже гарне. Як кажуть, з села виросло, але до міста не доросло. Приїхали сюди «Волгою», — продовжує.

Тут, на Пирятинщині, кримська родина має знайомих. Кажуть, що й раніше думали сюди переїхати, але село їм не сподобалося, а зараз склалися так обставини. Сім’я у рідному селі мала все – свій будинок, садок, тримала худобу.

«У нас у селі череда була. Дружина моя така маленька, а три корови тягнула, поросят, курчат і ось цих малих «поросят», які поки не допомагають, а заважають», — показує на дітвору і усміхається.

«Де Ви працювали? Як покинули роботу?» — продовжуємо розмову.

«Мене звільнили з роботи за те, що в кабіні машини висіли два прапори – український і Євросоюзу, а ще стрічка з Євромайдану. Ось за це мене попросили злізти з фури.

Я підійшов до керівника, дивлюся: він ходить сам не свій. Кажу йому: мені заяву написати? Він відповів: «Так». Я й пішов. Зайшов у відділ кадрів, а там мені працівниця говорить, що чула розмову керівництва: «Їм не подобається твій синьо-жовтий колір у машині». І все. Я ніколи не приховував, що я – українець, я – за Україну», — говорить Сергій Олегович.  

«У Вас хтось залишився на півострові, чи Ви всю родину забрали?» — засипаємо питаннями далі.

«Батьки залишилися там. Сестра з братом у Сімферополі, її звільнили з роботи. Її київський, диплом по путінських мірках, треба ще захистити. Вони також планують переїжджати – тільки в Комсомольськ.

Мої батьки із Сумщини, колись один раз кацапи вигнали їх із батьківщини тільки за те, що вони працьовиті. Ось другий раз мій рід виганяють з рідного місця», —  говорить.

Про хату в Пирятинщині домовилися під виплату. У ній вже 2 роки не живуть.

«Будемо заробляти. Ми за допомогою не зверталися», — скромно говорить Сергій Олегович.

На питання «Чого потребуєте?» чоловік відповів: «Я не звик просити».

«Поки встигаєте посадити і картоплю», — говоримо, обдивляючись грядку поза хатою.

«Та немає ще чого садити», — відповідає.

Зараз родина шукає корову, курей уже купили, потроху відновлюють господарство. На порозі хати лежать будматеріали – саме роблять ремонт у одній із кімнат. Уже витратили 2 тис. грн. на дитячу кімнату.

«Можливо, вам потрібна грошова допомога?» — питаємо.

«Грошима якось незручно. Будматеріали б не завадили», — говорить і проводить нас у будинок.

У хаті тепло, на підлозі граються двоє хлопчиків – розмальовують газету. Богдану 5 років, Роману — 3, старший, 18-річний Максим — в іншій кімнаті.

«Оцей у нас такий молочний (жінка показує на найменшого хлопчика – авт.) тож треба купувати корову. Хоча наші, кримські, набагато кращі, ніж тут. Хоча у Криму і дуже слабкий скот, але в нас була гарна, вгодована корова. І дорого у вас тут!» — говорить Людмила Миколаївна.

«Небагато людей можуть усе нажите так кинути і приїхати…» —  продовжуємо бесіду.

«… Ви розумієте, може, це й високі слова, але я просто патріот. Я не буду жити за територією України. І прекрасно розумію одне: з Росією Україна вже жила 300 років. До чого ми дожилися – до скрути.

У Криму усі проти Євросоюзу, проти НАТО. Але ж назвіть хоч одну країну в НАТО, яка живе бідніше за нас? Назвіть мені країну Євросоюзу, де пенсіонер працює і мріє про те, що як вийде на пенсію – купить корову і заведе пасіку. Німець про це не думає, а думає про те, як купить шорти модні, машину і поїде по світу кататися. А в моїх батьків зараз 60 бджолосімей, дві корови, телиця, свині, кури, город, сад. Це батькові 76 років, він відпрацював на екскаваторі – уграв здоров’я… І це нормальне життя? Росія нам не потрібна. І я пояснюю, що є сусід зліва, який весь час п’є і з дому все виносить, і є сусід справа, який їздить на Lexus. То до кого дужче тягнуться?»

Підходить дружина і приєднується до розмови.

«Шукаємо коляску по газеті. Усе треба купити. Але за що? Я от сьогодні наш бюджет підрахувала, то залишилося тільки на корову, якщо вистачить»,  — говорить Людмила Миколаївна.

…Важко ось так кинути все нажите роками і вирватися в іншу область, інший район, інше село…Обірвати «нитки», позбутися друзів, покинути рідню, аби лиш не зрадити Батьківщину, залишитися в Україні. Хіба це не найбільша жертовність, не найвищий патріотизм?..

Олена Козаченко

Фото Оксани Кириченко

«Бачив ваші блок-пости, але краще, як нас охороняють. Бо ми, як із Криму виїжджали, бачили — стоїть техніка,  розвернута в бойовому положенні. Ось так Крим зустрічає туристів».

Шановні підприємці та жителі району! Редакція «Базар Медіа в Україні» закликає долучитися до доброї справи – допомогти  цим людям привести до ладу своє нове помешкання. Хто може – допоможіть фінансово або хоча б будматеріалами, також потрібні меблі. Публікуємо номер телефону Сергія Олеговича 0664612585,  а також номер розрахункової картки 26209161258 «Мегабанк», на ім’я Людмили Миколаївни Галушко.