Десятьох синів провела мати на фронти

війна
Поділитися новиною

 війна…Під час війни Євдокія Данилівна ніколи не плакала. Лише молилася, аби всі діти – зранені чи скалічені – повернулися додому. І доля виявилася до неї милосердною, адже всі сини вижили в пекельній битві з нацистськими завойовниками й пригорнулися до материнських грудей.

У роки Голодомору помер її чоловік, тоді ж зник безвісти й старший син. Усіх десятьох синів провела мати на фронти Другої світової війни захищати Вітчизну. Усі десять повернулися до рідного дому, поранені (хтось без ніг, хтось без рук, хтось з кулями під серцем), але живі. Не пощастило донькам – вони залишилися вдовами. А сини – хто пішки, хто на милицях, хто попутними машинами – діставалися до рідного порогу.

Такий випадок був унікальним не лише в Україні, а й на теренах колишнього Радянського Союзу.

Ще до війни один із синів, Явтух, поїхав на Далекий Схід освоювати тайгу і звідти не повернувся. Феодосій пішов працювати їздовим у колгосп, Степан – трактористом, Степанида – у будівельну бригаду, Микола працював трактористом Миронівської селекційної станції на Київщині. Рідна земля допомагала підніматися на ноги великій родині, а вона віддячувала їй щедрою працею. Коли почалася війна, старшому Феодосію було 30 років, молодшому Олександру – 14. У 1941 році пішли на фронт Петро, Михайло, Степан, Василь та Іван. Інші п’ятеро синів були призвані на фронт у 1943–1944 роках польовими військкоматами з уже визволеної від нацистів території.

Односельці згадували, що під час війни Євдокія Данилівна ніколи не плакала. Лише молилася, аби всі діти, – зранені чи скалічені – повернулися додому. Доньки Євдокії Данилівни всіляко підтримували ту святу материнську надію, допомагали їй в усьому. І доля виявилася до неї милосердною, адже всі сини – Феодосій, Петро, Іван, Василь, Михайло, Степан, Микола, Павло, Андрій та Олександр – усі вижили в пекельній битві з нацистськими завойовниками й повернулися, пригорнулися до материнських грудей.

Різними шляхами йшли вони до перемоги – артилеристи, танкіст, розвідники, піхотинець. Першим додому повернувся 20-річний рядовий Микола. Провоював він лише двадцять три дні – з 1 грудня 1943 року до 24 грудня 1943 року. Під Житомиром отримав важке поранення в обидві ноги, дивом вижив. Повернувся з війни інвалідом.

Рядовий Феодосій, розвідник, із боями пройшов Україною, Молдавією, Румунією та Угорщиною. Під Кишиневом йому судилося зустрітися з братом Михайлом. Один ішов у розвідку, інший уже повертався з розвідки. Тільки й встигли перекинутися кількома словами й розійшлися. У боях під Будапештом дивізійна розвідка натрапила на мінне поле, Феодосій втратив ногу. Додому повернувся інвалідом.

Рядовий Михайло, піхотинець-розвідник, у 1941 році під Каневом потрапив в оточення, згодом у полон, утік і з 1944 року – знову в діючій армії. Визволяв від нацистів Україну, Молдавію, Румунію та Угорщину. Під час боїв за м. Клуж (Румунія), виконуючи завдання з розвідки, наштовхнувся на ворожу засідку. Михайло Макарович роззброїв трьох солдатів та захопив їх у полон. Нагороджений орденом Червоної Зірки. А вже за два тижні в боях за м. Дебрецен (Угорщина) вогнем свого кулемета знищив дві ворожі вогневі точки разом із обслугами, захопив у полон сімох солдатів противника. Нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня. Під м. Мішкольц (Угорщина) Михайло Лисенко отримав важке порання. Перемогу зустрів у єреванському шпиталі. Додому повернувся інвалідом.

Рядовий Степан в оборонних боях під Смоленськом горів у танку. Після поранення у Східній Пруссії вже почав готуватися до від’їзду додому, а тут несподівано отримав направлення на Далекий Схід. Щоправда, поки туди добирався, війна з Японією закінчилася. І лише вдома дізнався, що його брат Петро воював на Далекому Сході і втратив там руку.

Свій бойовий шлях рядовий Петро, телефоніст, розпочав ще в 1938 році. Додому повернувся інвалідом у 1946 році. Саме він любив повторювати: «Лисенки пройшли від Курил до Берліна – така наша географія».

Єдиний офіцер серед братів – старший лейтенант Василь Лисенко, командир стрілецького взводу, на шляху від оборонних боїв в Україні до вигнання нацистів із Будапешта був тричі поранений, за мужність і героїзм відзначений орденом Червоної Зірки.

Рядовий Іван, винищувач танків, учасник радянсько-фінської війни, також обороняв українські міста – Черкаси, Лубни, Ромни та Київ. Потрапив у полон і був відправлений у концтабір. По дорозі в Треблінку (Польща) втік. Упродовж трьох місяців ночами пробирався на Схід, у рідні Бровахи. А з 1944 року – знову на фронті. Відзначився в боях за м. Пашкани (Румунія), нагороджений медаллю «За відвагу». Війну закінчив у Відні.

Рядовий Андрій, стрілець, у 1942 році 17-річним був вивезений на примусові роботи до Німеччини, через місяць утік, а з 1944 року був мобілізований на фронт. Під Яссами дістав важке поранення, додому повернувся без ноги.

Рядовий Павло, піхотинець, у 1943 році також був вивезений на примусові роботи до Німеччини. Два роки працював у сільському господарстві. Звільнений військами 1-го Українського фронту, разом з якими і зустрів Перемогу.

Сержант Олександр, зв’язківець, із боями пройшов від рідного дому до Німеччини. Вже на останніх кілометрах війни в Європі під сильним кулеметним та мінометним вогнем противника усунув п’ять розривів лінії зв’язку, чим забезпечив безперебійний зв’язок із командуванням та був нагороджений медаллю «За відвагу». Загалом за участь у німецько-радянській війні він був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, медалями «За визволення Праги», «За взяття Берліна», «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Олександр єдиний серед Лисенків дійшов до Берліна й розписався на Рейхстазі за всіх братів.

Війна розлучила братів на сім років, тож не випадково, що, повертаючись додому, один одного не впізнавали. Коли передостаннім уже у 1947 році повернувся Павло, його відразу й мати не признала, думала, що вже загинув. Тоді в неї на постій зупинилися військові. Коли у вікно постукав ще один боєць, махнула рукою, щоб ішов далі. Потім упізнала сина й довго плакала.

Дивовижною виявилася й зустріч Степана з братом Михайлом. Сім років вони не бачилися і вже б розминулися на шляху до села, якби не стали уважно придивлятися один до одного. І лише тоді кинулися обійматися.

Повернулися з війни брати Лисенки, і всі у своїх рідних Бровахах назавжди залишилися. Працювали в колгоспі, відбудовували зруйноване господарство, ростили дітей. У 1946 році Євдокії Данилівні Лисенко було присвоєно почесне звання «Мати-героїня».

Рід Лисенків і тепер, через кілька поколінь, вважають шанованим і роботящим. Щороку родина збільшується, і нині в покійної Євдокії Данилівни майже 40 онуків і понад 60 правнуків. Щоправда, більшість із них розлетілися по всій Україні.

А серед її 16 дітей живими зосталися двоє: Ганна, яка доживає віку в дочки у Кременчуці Полтавської області, та 94-річний Степан. Попри те, що минуло кілька десятиліть, про війну Степан Макарович згадує неохоче. Каже, що й досі бачить уві сні друзів, які помирали на очах. Сивочолий ветеран переконаний, що в ті полум’яні воєнні роки його і братів берегла материнська любов Євдокії Данилівни. Степан Макарович уже зовсім став слабкий, і донька забрала його до себе в Корсунь-Шевченківський. Кілька років тому пішла в небуття його дружина, з якою Степан Макарович прожив понад 60 років. Поки здужав, жив і все робив сам: і куховарив, і город обробляв. І любив розповідати про те, що пішов до дружини брати шлюб через чотири дні після повернення з фронту. Кохана дівчина чекала його впродовж семи років, хоча він їй жодного листа не написав.

Євдокія Данилівна Лисенко померла на 74-му році життя. Відчуваючи, що доживає свого віку, березневого дня 1967 року скликала всіх своїх дітей, приготувала їм вечерю і заповіла синам жити дружно. Усе село зійшлося проводжати її в останню путь.

Пам’ятник Євдокії Данилівні спорудили у 1984 році. Того ж року в школі відкрили музей. Коли науковці Меморіалу вперше ступили на його поріг, то завмерли від несподіванки. Увагу привернув стрій із десяти солдатських шинелей та солдатських чобіт, у яких брати поверталися на рідну землю. У виставковій залі серед експонатів – рушники та скатертини, вишиті руками Євдокії Данилівни, на підлозі – домоткані килими, потерта скринька, в якій вона зберігала листи від синів із фронту.

За матеріалами спецпроекту «Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової» Українського інституту національної пам’яті 

LIVE OFFLINE
track image
Loading...