«Весільний феєрверк співпав із вибухами на атомному реакторі»
Минув 31 рік, як сталася найжахливіша техногенна катастрофа століття – аварія на Чорнобильській АЕС. Відтоді саме слово «Чорнобиль» стало знаковим для усього світу, назавжди залишивши незагоєну рану на українській землі і в серцях багатьох наших людей. На жаль, сьогодні вже виросло ціле покоління, яке майже не пам’ятає цієї трагедії.
Проте Інтернет рясніє кількістю історій про аварію на ЧАЕС. Боляче читати, як тоді чиновники наказували «не розводити паніки». Як, не пояснюючи нічого конкретно, жителям Прип’яті роздавали таблетки, які повинні були б врятувати невідомо від чого. Як людей вивозили із 30-кілометрової зони, дозволивши взяти лише необхідне, бо, мовляв, усе це лише на три дні. І люди щиро вірили. Годували собак «із запасом», залишали вдома покинуту худобу…
У той час, як ЗМІ всієї Європи сурмили про рівень радіоактивного забруднення території України і Білорусі, радянська влада мовчала… Тому й у пам’яті наших земляків дні, коли країну накрила хмара радіації, залишились сонячними і погожими. Що ще закарбувалось у їхній пам’яті – розповімо вам далі.
«Пам’ятаю, як їли першу полуницю»
Марія Кириченко:
«Відразу після того, як сталось лихо у Чорнобилі, я поверталась із Ірпеня, де навчалась, додому на Рівненщину. Дивним видались поїзди на вузловій станції Тетерів (с. Пісківка, Київська область), які везли кудись вантажні автомобілі, будматеріали і вагони, повні людей. Уже потім мені розповіли, що саме на цій станції вивантажували будівельні матеріали, які потім тими ж автомобілями підвозилися до АЕС.
Того дня, коли зірвався реактор, мої знайомі саме святкували весілля у Прип’яті. Гучно грала музика, лунали вітання на адресу молодих. А їхній святковий феєрверк, який вони запустили після опівночі, співпав із жахливими вибухами на реакторі. Тільки на ранок гості помітили, що їхні святкові костюми стали брудні, сірого, як земля, кольору…
У наступні дні ніхто не розумів, що сталось. Нікому нічого не говорили. Проте й паніки не було: люди відпочивали на природі (якраз же першотравневі свята були), садили городи… А ще у пам’яті збереглося, як їли першу полуницю. Така величезна була. І ніхто не знав, що її не можна було їсти…»
«За три місяці у мене було всього 3 вихідних»
Надія Тихоненко (Степанюченко):
«Мені тоді було 19 років. Я навчалася на 2-му курсі педагогічного вузу. У червні мали закінчити навчання і потім проходити педпрактику в оздоровчих (тоді піонерських) таборах.
Але після травневих свят нам повідомили, що ми швидко здаємо літню сесію і їдемо в табори працювати із «чорнобильськими» дітьми, батьки багатьох із них працювали на ліквідації наслідків катастрофи.
Працювала в «Іскорці». Спочатку була підготовка табору (1-2 дні), а потім ми поїхали автобусами на залізничний вокзал Миргорода зустрічати вихованців. Діти були не з самого Чорнобиля, а з Києва. І мабуть, не із простих сімей. Одного разу один із вихованців запитує мене: «Якого ви роду: купецького чи дворянського?» Не знаючи, що відповісти, запитую: «А ти?» І він мені довго пояснював своє родове дерево, особливо пишався тим, що його прадіди були «купцями першої гільдії». Що це таке я дізналася набагато пізніше, а у ті часи про це зовсім не говорили.
Три місяці ми були їм і за вихователів, і за батьків, і за друзів. І за ці три місяці у мене було всього 3 вихідних.
Зараз моїм колишнім вихованцям вже по 40 років. Із деякими підтримую зв’язок і до цього часу. Знаю, що багато із них живе за кордоном».
«Цього року кашу варити ніхто не буде»
Валентина Андрущенко:
«Як сталася аварія, по телевізору нічого не передавали. Але мої рідні вже знали,що сталось, бо батька викликали до КДБ. Проте замість того, щоб щось розповідати, був наказ припиняти паніку і чутки.
Пам’ятаю першотравневу демонстрацію. Звісно, що всім треба було йти. А мене, школярку, батьки не пустили. Такий день був – весна тепла-тепла, сонце пече. Ми вже бігали до річки бродити у воді, а нас заганяли додому. Небо було таке незвично блакитне, а повітря ніби стугоніло. Між людей – німа настороженість, як перед великим лихом. Усі ніби знають, що щось сталось, але ніхто не розуміє, як себе слід вести.
Завжди на 1 травня після мітингу батьки з друзями і колегами ходили варити кашу у Лесин гай, але цього року мама сказала, що ніхто каші варити не буде…
Через тиждень чоловіків почали викликати у військкомат. Мого батька не взяли через стан здоров’я. Із наших близьких знайомих призвали дядька Федора. Він працював у 30-кілометровій зоні і потім потай розказував жахи, які там бачив».
Дозиметри видавали…без батарейок
Віталій Биченко (голова Гадяцького районного добровільного товариства «Союз Чорнобиль»):
«31 травня прийшла повістка із військкомату. На виклик біг стрімголов, не так, як зараз ховаються… Тоді я був директором табору «Іскорка». Що брати із собою знав, бо був військовозобов’язаний. Збирали у першій школі. У три години ночі посадили в автобуси і повезли під Лубни у військову частину. Там вже були розгорнуті палатки, формували батальйони, розгортали дивізію. За чотири доби бачили всякого – деяких «обраних» забирали назад…
3 червня ми поїхали у Житомирську область готувати табір . Проте через значну зараженість командування нас перевело у Білорусію, Гомельську область.
Пам’ятаю, 7 червня приїхали нові люди – у респіраторах сидять у машині, бояться виходити…
Із самого початку ніхто не розумів, що трапилось. Ні у Гадячі, ні в Лубнах нам нічого не казали. По зовнішніх ознаках нічого не видно було. Лише коли переїжджали через зону, бачили забиті дошками вікна у селах і покинутих тварин. Уже пізніше, коли почали будувати там огорожу, ходили по селах і випускали покинутих у клітках кролів, щоб не повмирали голодною смертю…
А радіації ж не видно. Дозиметрами користуватись ніхто не вмів, та й видавали нам їх без батарейок. Розуміли тільки одне: як пищить – значить зашкалює.
Норма опромінення на добу не більше 2 рентген. Як «назбирав» 25 рентген, то вже відправляли у госпіталь. Та всі хлопці рвались працювати на реактор, щоб скоріше потрапити додому. А наше завдання було обгородити колючим дротом зону. Обіцяли, як виконаємо наряд, то відразу відпустять додому. Щоб було швидше, ми «пахали» і вдень, і вночі. Свою ділянку, протяжністю 198 км, побудували до 25 червня. І відразу отримали наказ стояти там ще півроку…
А за свою швидку роботу отримали «по заслугах»: працювали цілодобово, а записували всього 6 годин у добу. Тому й заробіток отримали відповідний…»
«Думав, їду на кілька днів»
Володимир Воронцов (ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС):
«На той час працював у Броварках теслею в колгоспі «Червона Україна». Після травневих свят викликали на військовий збір. Думав, їду на кілька днів, як зазвичай було. Але після прибуття в Гадяч без пояснень усіх відразу посадили в автобуси і відвезли в військову частину у Лубнах, а через кілька днів – у Чорнобильську зону. Жили за 30-кілометровою зоною, але кожного дня їздили виконували завдання у Прип’яті – проводили дезактивацію місцевості. Працювали по 15 хвилин. Кожного дня перевіряли рівень радіаціі на собі – дозиметр зашкалював за 100 мікрорентген. А коли повернулись, усім у документах поставили рівень опромінення усього 30 микрорентген».
«Худобу вивезли, а птицю, котів, собак кинули напризволяще»
Катерина Козаченко (за матеріалами книги «Не загубись, чорнобильська скорбото»):
«Літня сесія зазвичай розпочиналася на початку червня. Того далекого 1986-го вона у столичних вузах була скорочена і перенесена на два тижні раніше.
Ідучи після першотравневих свят до Києва, помітила колони автомобілів, а в Пирятині – скупчення транспорту. Водії у білих комбінезонах, ковпаках, респіраторах. Дивакувато – дивно було. Пасажири , як і я, губилися в здогадках: «Що сталося?» Хрестилася бабуся, яка сиділа поруч: «Не дай, Боже, війна?»
На черговій зупинці, в Яготині, кілька жіночок вийшли з автобуса. Коли повернулися, пішли розмови про аварію на Чорнобильській атомній станції. Хтось махнув рукою – дрібниця, хтось, схопившись за голову, шепотів: кінець прийшов!
Одногрупниця Неля Сагайдак, яка родом була з невіддаленого від Прип’яті села, у стінах Шевченківського університету згадувала: «… Небо затягнуло незвичайного кольору хмарами. Над хатами цілодобово літали вертольоти. Селом із сумками, валізами, тримаючи за руки і на руках дітей, із міста йшли і йшли люди. І так цілі колони прямували до ближніх сіл. На це сумно було дивитись…»
Її односельці в розпачі тікали на ніч до лісу, а вдень поверталися додому. У селі було багато військових, міліції, медиків. На сьомий день після аварії її село, як і сусідські, евакуювали у Бородянський район. Худобу вивезли, а птицю, котів, собак кинули напризволяще.
Ось так із вуст очевидця я вперше почула про Чорнобильську трагедію. Пізніше, за волею журналістської роботи, не раз доводилось зустрічатись із земляками-ліквідаторами. Скупими були їхні спогади. І я розуміла – то від пережитого…»
Шановні учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС! Цього пам’ятного дня весь світ вшановує ваш неоціненний подвиг. Адже саме на ваші плечі лягла величезна відповідальність за здоров’я та життя прийдешніх поколінь. Ризикуючи власним життям і здоров’ям, ви рятували не лише нашу країну від подальшого поширення радіації. Низький уклін усім, хто боровся зі страшною бідою. Священна пам’ять про ваш подвиг не згасне у віках і збережеться в серцях вдячного народу.
«Базар Медіа в Україні»
