Ірма Крат подає до суду через батька на гадяцьку мафію

Я все ж таки настояла, щоб мій рідний батько Микола Васильович Крат подав до суду на державу Україну на повернення вкрадених в нього 25 000 000 000 мільйонів гривень!

Суть справи така. Мій батько чесно займався бізнесом, був одним із кращих кооператорів та головою правління власного кооперативу «Пошук». Із зароблених грошей повністю забезпечував школи, дитячі садочки усім необхідним. Це був якраз 1992 рік.

Якось до його кабінету завітав наш вчитель фізкультури Броварської школи Гадяцького району і сором’язливо поклав на стіл Миколі Васильовичу аркуш паперу з проханням. Батько взяв його до рук і бачить, що щось там намальовано рублів на 800, а червоним підкреслено найнеобхідніше – рублів лише на 300. Батько так глянув з-під лоба з доброю посмішкою на вчителя:

– Ви мене за кого рахуєте, напишіть тисяч на п’ять, я що, власним дітям грошей пожалкую? Нащо принижувати так мене на всю гетьманську столицю України?

Наступного дня з магазину «Спорттовари» перевезли майже увесь товар до школи, полички лишилися порожніми. Директор відразу побігла до газети і написала відкритого листа під заголовком «Микола Крат допоміг школі більше, ніж влада допомагала їй за усі сто років свого існування». Але батько взагалі не був любителем такого піару і явно не розумів, чим все це може скінчитися для нього та його бізнесу із найбільшими зарплатами в Полтавській області.

Потім почали звертатися за допомогою й з інших шкіл, дитячих садочків. Батько не відмовляв, щоб це не виглядало так, що він допомагає лише тій школі, в якій навчаються його доньки. Односельці на той час почали мріяти про проведення газового опалення, прийшли попросили в батька на ціле село труби. Батько не відмовив, подарував два вагони труб. Голова Гадяцької адміністрації Васківський почав нервувати, про мого батька почали писати в гадяцьких та обласних газетах частіше, ніж про нього.

І от одного чорного ранку до нашого будинку увірвалися озброєні менти. Батько в молоді роки займався професійним боксом, то двом під час затримання вибив зуби, а одному вибив челюсть! Все це на наших очах, маленьких дітей, мені тоді було 7 років, Альбіні – 8 років, Мілані – 4 роки. Бабуся та дідусь лежали обличчям в підлогу, батько після бійки в наручниках стояв по серед зали з непохитною гордо піднятою головою, а прокурори різали матраци та виносили на вулицю всю документацію, пов’язану з кооперативом! А от самих кишенькових грошей «на чорний день», що бабуся сховала в горщику із крупою, так і не знайшли. Там було, мабуть, тисяч 10 доларів, на котрі нам пощастило жити усі 10 років.

Причиною арешту стала заздрість і те, що на його офіційному рахунку знаходився мільйон рублів, коли місцевий бюджет складав за рік лише 150 тисяч. Він не приховував цих грошей від держави, бо абсолютно чесно їх заробив, та вчасно сплачував державі податки!

Батька кинули до в’язниці, інкримінували розстрільну статтю «Хищение в особо крупных размерах» ст.86 ч.1, № справи 92020161 від 6.07.92 року.

Без рішення суду та рішення податкової директор банку Кожушко відмовляється дати доступ прокуратурі до рахунку кооперативу «Пошук», його звільняють, і його заступник, місцева воровка, уже в.о. директора на той час державного банку «Агропромбанк «Україна» Тетяна Савченко знімає гроші з рахунку, і далі вони зникають, тобто скоює тяжкий злочин і не несе за це у подальшому ніякої відповідальність, більше того, стає мером міста Гадяч.

Це були гроші, на котрі батько планував побудувати в Гадячі виключно українську школу імені Лесі Українки і вже навіть замовив матеріали та комп’ютери, про які ще й світ не чув.

В застінках гадяцької ментівки, начальником котрої на той час був Коваленко, батько оголошує сухе голодування і вимагає: повернути йому кошти, зняти прем’єра, прибрати пам’ятник Леніна та встановити на тому ж місці пам’ятник Лесі Українці, адже саме в Гадячі, місті козацької слави, жила письменниця та вся її родина, але держава того не дуже шанувала!

На дев’ятий день свого сухого голодування в молодій відновленій українській державі почалися вагомі політичні зміни: прем’єра знято, розстрільну статтю відмінили, пам’ятник Леніна знесли аж через 30 років.

Незалежний аудитор, кандидат історичних наук, викладач інституту молодих кооператорів Микола Васюта, котрого найняв батько, доводить те, що до бюджету не сплачено було лише 16 рублів. Батька відпускають, усю вилучену документацію прокуратура нищить, гроші не повертають. Микола Крат лишається абсолютно сам, але без боргів перед працівниками. Мама Роза Крат подає на розлучення, ми почали проживати окремо. Але нам так жаль було нашого тата, що в люту заметіль, у таку морозну та безжальну хуртовину втекли від матері і в семирічному віці, пройшовши самі 10 км з іншого села до іншого, прибули через засніжені двометрові сугроби до батька і сказали що вже ніколи його в тяжку хвилину не покинемо. Він вперше тоді заплакав, адже нас реально могло замести снігом, маленьких «кнопочок», котрі бігли на порятунок, не зовсім знаючи дороги, і рушили через поле.

Мама нас декілька разів викрадала, та ми знову поверталися і жили з ним аж до повноліття!

Держава чемно «подякувала» батькові абсолютно за все – виділили на кожну дитину аж по 6 рублів матеріальної допомоги, але батько відмовився, бо це принижувало його честь, звичайно, насмішка чиновників.

Мама дуже сумувала за нами, а ми за нею, але батька покинути ми вже не могли!

Через десять років батькові приходить лист: «За відсутністю ознак злочину, справу закрито! Гроші повернути не можемо, бо їх вже немає».

Батько довго судився, але марно, мафія на місцевому рівні всіх покриває ще й досі, але я виграю цей бій публічно!

Пригадую, як ночами він набирав тексти на своїй друкарській машинці, і в дві і три години ночі він щось писав, надіявся на справедливість! Листів було так багато, що мені здається, він написав до тисячі судових позовів до Гадяцького районного суду, до десяти тисяч листів народним обранцям, всім президентам, і в один прекрасний момент, коли вбили старшу доньку Альбіну, коли вже я, Ірма Крат, балотувалася до Верховної Ради України, сказав «досить»…

Тоді впала друга сльоза.

Впавши в глибоку депресію, він розчистив смітник в Хитцях, бо іншої землі йому не давали, і висадив разом із нами до трьох тисяч дерев. Викопував дички груші обабіч покинутих доріг, бо на саджанці, звісно, не було грошей, і до них протягом 20 років прищіпав гілки культурних дерев. Засадив цілу плантацію червоними тюльпанами та трояндами, що на ту галявину поглянути хоча б одним оком тепер з’їжджаються всі молоді подружжя, аби зробити хоча б один знімок на фоні такої краси.

Увесь без виключення врожай із свого великого саду роздає всім бажаючим. Радіє, що хоч щось може подарувати людям, навіть коли відібрали все! Але вони не змогли відібрати його любов до української землі та України!

Тож тепер, коли підросла його середня донька, я хочу стати на його захист і вважаю що держава має вибачитися перед такою щирою та доброю душею людиною публічно!

Будьте певні, що він ті гроші роздасть, і може, серед тих, кому він буде давати, будуть діти тих, котрих рідні батьки потопталися по нашій славетній родині, яка все своє існування боронила Україну та українців від мафіозних кланів та окупанта!

Дуже прошу громадських діячів, журналістів, правозахисників, адвокатів, юристів, котрих батько однозначно віддячить, підтримати нас! Дякую всім хоробрим наперед. Про початок публічного суду над злодіями України обов’язково повідомлю публічно через газету «Базар Медіа в Україні».

З повагою Ірма Крат