Країна повинна знати імена своїх героїв

14 грудня – День ушанування учасників ліквідації аварії на ЧАЕС

26 квітня 1986-го увійшло до світової історії масштабних катастроф, наслідки якої нам доведеться розділити з нашими нащадками. Навіть сьогодні, коли минуло тридцять років, навряд чи комусь удасться підрахувати кількість ненароджених дітей, зламаних доль, утрачених життів. Але важко уявити, якими могли б бути наслідки, якби не ЛІКВІДАТОРИ – люди, які, усвідомлюючи небезпеку, без вагань та роздумів ризикували власним життям і здоров’ям, щоб уберегти націю, свою країну… Надто високу ціну довелось їм заплатити .

…Їх було троє. Молодих хлопців пожежників. І всім їм доля підготувала страшне випробування. Вони були перші, хто кинувся на боротьбу із пожежею – бойова тривога підняла караули пожежних із Чорнобиля і Прип`яті, перший з яких прибув на станцію через 7 хвилин після початку катастрофи.

Володимир Правик і Віктор Кібенок перебували там, де найважче, практично без засобів захисту, маючи тільки рукавиці, каски і брезентові роби, протигази КВП-5, які не використовували через високі температури. До третьої ночі пожежники не підозрювали про смертельно небезпечний  рівень радіації. Утрачаючи у ході боротьби з вогнем свідомість, багато пожежників отримали смертельну дозу радіації і були відправлені на лікування до Москви. Із 13 осіб, які проходили лікування у 6-й клінічній лікарні столиці, 11 померли. Серед них Кібенок і Правик, який став батьком за місяць до трагедії.

25-річний старший сержант Василь Ігнатенко ціною свого життя витягнув з вогню трьох своїх товаришів, прожив на кілька днів більше них. Але спогади про нього залишились у пам’яті його дружини.

 «Ми тільки одружились. Жили в гуртожитку пожежної частини, де служив чоловік. На другому поверсі. І там ще три молоді сім’ї, на всіх одна кухня. А внизу, на першому поверсі, стояли машини. Серед ночі я почула шум. Виглянула в вікно. Він побачив мене: «Закрий кватирки і лягай спати. На станції пожежа. Я скоро буду».

Самого вибуху я не бачила. Тільки полум’я. Усе немов світилося. Високе полум’я. Жар страшний. А його все немає і немає. Копоть тому, що бітум горів, дах станції був залитий бітумом. Потім згадував, ходили, як по смолі. Збивали полум’я. Скидали палаючий графіт ногами …

Поїхали вони без брезентових костюмів, як були, в одних сорочках. Їх не попередили, їх викликали на звичайну пожежу.

О сьомій годині мені передали, що він у лікарні. Я побігла, але навколо лікарні вже стояла кільцем міліція, нікого не пускали. Одні машини «швидкої» заїжджали. Міліціонери кричали: автомобілі «зашкалюють», не наближайтеся. Не одна я, усі дружини прибігли, у кого чоловіки в цю ніч опинилися на станції.

Знайома сказала мені, що з ним усе погано – я побачила його вже у лікарні. Набряклий весь, опухлий … Очей майже немає … «Треба молока. Багато молока!» – сказала мені знайома. Багато лікарів, медсестри, особливо санітарки цієї лікарні через якийсь час захворіють … Помруть … Але ніхто тоді цього не знав …

О десятій ранку помер оператор станції. Він помер першим, у перший день. Потім ми дізналися, що під руїнами залишився й другий. Так його і не дістали. Забетонували. Але ми ще не знали, що вони всі – перші…

Від молока хлопців рвало. Увесь час утрачали свідомість, їм ставили крапельниці. Лікарі чомусь твердили, що вони отруїлися газами, ніхто не говорив про радіацію. А місто заповнилось військовою технікою, перекрили всі дороги, перестали ходити електрички.

Мили вулиці якимось білим порошком. А я хвилювалася, як же мені завтра дістатися до села, щоб купити йому молока?

Ніхто не говорив про радіацію. Тільки військові ходили у респіраторах. А городяни несли хліб із магазинів, відкриті пакети з булочками…

Увечері в лікарню не пропустили – я стояла навпроти його вікна, він підійшов і щось мені кричав. Так відчайдушно! У натовпі хтось почув: їх відвозять у Москву.

По радіо оголосили, що, можливо, місто евакуюють на три-п’ять днів, візьміть з собою теплі речі і спортивні костюми, будете жити в лісах у наметах. Люди навіть зраділи: на природу! Зустрінемо там Перше травня. Готували в дорогу шашлики … Брали з собою гітари, магнітофони …

Плакали тільки ті, чиї чоловіки постраждали.

Незабаром, я поїхала до нього. Чоловіки лежали по одному, кожен в окремій палаті. Їм категорично заборонялося виходити в коридор і спілкуватися один із одним.

Він став змінюватися: кожен день я зустрічала іншу людину. Опіки виходили наверх, у роті, на язику, щоках спочатку з’явилися маленькі ранки, які потім розрослися по тілу. Пластами відходила слизова… А колір тіла був синій, червоний, сіро-бурий…

Мені не дозволяли його обіймати … Але я … Я піднімала і садила його … перестеляла ліжко … Усю ніч вартувала поруч …

Інші барокамери, де лежали наші хлопці, обслуговували солдати, тому що штатні санітари відмовилися, вимагали захисний одяг.

А кожен день чую: помер, помер …

У туалет ходив по двадцять п’ять – тридцять разів на добу. Із кров’ю і слизом. Шкіра почала тріскатися на руках, ногах. Усе покрилося пухирями. Коли він повертав головою, на подушці залишалися шматки волосся.

У мене в пам’яті залишився уривок чиєїсь розмови. Хтось застерігає: «Ви повинні не забувати: перед вами вже не чоловік, не кохана людина, а радіоактивний об’єкт із високою щільністю зараження».

Про те, що ночувала у нього в барокамері, ніхто з лікарів не знав. Пускали мене медсестри. Перший час теж умовляли: «Ти – молода. Що ти надумала? Це вже не людина, а реактор. Згорите разом». Не знали й про те, що я була вагітна…

Коли я виходила із барокамери, його фотографували. Казали – для науки.  Без одягу, голого.

Ніхто з медсестер не міг підійти, доторкнутися, якщо що-небудь потрібно, звали мене. Коли вони всі померли, у лікарні зробили ремонт … Стіни обдерли, підірвали паркет і винесли.

Останнє пам’ятаю уривками. Того ранку ховали Кібенка і Правика. Із Вітею вони були друзі. Ми дружили сім’ями. Повернулася з цвинтаря, швиденько телефоную на пост медсестри, питаю «Як він там?», а мені кажуть  «П’ятнадцять хвилин тому помер». Йшла з ним до могили … Хоча запам’ятала не саму труну, а великий поліетиленовий пакет.  На моїх очах у парадній формі, босим його засунули у целофановий мішок і зав’язали. І цей мішок уже поклали в дерев’яну труну. А труну ще одним мішком обв’язали. Целофан прозорий, але товстий.  І все це помістили у цинкову труну… Один кашкет нагорі залишився.

Нас приймала надзвичайна комісія. І всім говорили одне і те ж, що: віддати вам тіла ваших чоловіків, ваших синів ми не можемо, вони дуже радіоактивні і будуть поховані на московському цвинтарі особливим способом. У запаяних цинкових трунах, під бетонними плитами. Якщо хтось обурювався, хотів відвезти труну на батьківщину, його переконували, що вони, мовляв, герої і тепер сім’ї вже не належать. Навіть не дали труну обійняти. Миттєво купили і принесли зворотні квитки. За чотирнадцять діб у готелі ми самі заплатили.

Мені було 23… Народила доньку – на вигляд здорова дитина. Але через чотири години сказали, що дівчинка померла. І знову те, що мені її не віддадуть! Її поховали поруч із батьком, у ногах…

Підготувала Оксана Кириченко