«…Прийшов, а там повна хата сепаратистів…»

Повернення додому бійців шостої хвилі мобілізації чекали довгий час. Обіцяну демобілізацію постійно відкладали, але все ж, із запізненням на 2 місяці, військові знову ступили на рідну землю. Сьогодні Гадяччина зустріла вже близько 10 чоловіків, які служили в зоні АТО. 30-річний Юрій Петренко – один із них. Саме він погодився розповісти нам про свої враження, про побачене й пережите за рік служби у Збройних Силах.

На фронт він потрапив невипадково – із початку АТО Юрій був у роті територіальної оборони Гадяча. Повістка не була для нього несподіванкою, хоч і вручили її трохи хитро.

– Мене викликали на співбесіду. Сказали, що всі ті, хто у роті тероборони, повинні пройти медогляд. Дали припис – і я пішов у поліклініку. «Комісію» пройшов за кілька годин, на щастя, у лікарні призовників приймають без черги, – із посмішкою розпочав свою історію.

Пройшовши всіх потрібних лікарів, Юрій повернувся у військкомат, де йому і вручили повістку. Мало того, уже наступного дня його повинні були відправити на місце проходження служби.

– Я відмовився їхати відразу. Але тільки тому, що за кілька годин просто не зміг би зібратись. Я ж не ховався, але вважаю, трохи обманом повістку вручили.

Уже 15 серпня  Юрій відправився у далеку дорогу. Півтора місяці був у навчальному  центрі «Десна», що на Чернігівщині. Потім його переправили у військову частину ремонтно-відновлювального полку у Дніпропетровській області. А вже через 2 тижні служби Юрій потрапив у зону АТО.

– Служив в смт Желанне Ясинуватського району. Наш взвод займався охороною місця дислокації частини. А ще хлопці із нашого підрозділу ремонтували техніку, яку не можна було переправити із поля бою у Мар’їнці, Авдіївці і Пісках. У зоні АТО я пробув півроку.

Про цей період зі свого життя Юрій розповідає неохоче. Ділиться, що забезпечення було на рівні – і харчування, і обмундирування вистачало. Навіть обіцяну достойну зарплатню давали. Та й волонтери допомагали чим могли. Із особливою гордістю він згадує, як до них навідувались наші, гадяцькі.

– Навезли всього: у посилках і речі були, і дещо із амуніції. І це у той час, коли багато волонтерських організацій вже призупинили свою діяльність. Ми розуміємо, що у людей вже не було чого везти. А наші везли! А консервацію гадяцьку там пам’ятають, мабуть, і досі – її було стільки, що навіть після нас лишилась! 

А от недуже приємний спогад лишили по собі місцеві жителі – відношення населення до військових було непередбачуване. Удень ніби посміхаються, а вночі…

Один солдат розповідав, що познайомився із дівчиною, і та запросила його в гості. Прийшов, а там повна хата сепаратистів. Ледве втік.

Згодом Юрій потрапив під ротацію і решту служби провів на постійному місці дислокації в смт Черкаське Новомосковського району.

Враження від року служби залишилось двояке. Та все ж його переповняло відчуття гордості за теперішню армію, а сили додавали товариші по службі, про яких він згадує із особливою теплотою.

– 10 років тому я проходив строкову службу, тому мав уявлення, куди йду. Але то було більш схоже на школу, а це трохи інше. У нас у взводі служили чоловіки від 20 до 50 років із різних регіонів країни, але всі були рівні. Один за одного горою стояли, усі питання вирішували разом. Рідко випадає можливість стояти пліч-о-пліч із такими людьми.  

Уже тиждень, як Юрій вдома: повертається до звичного плину життя, зустрічається із рідними та друзями. Каже, що цей рік вкарбується у його пам’ять назавжди. А нагадуватиме про це каблучка із зображенням українського тризуба, яку він привіз із зони АТО.

Спілкувалась Оксана Кириченко