«Справжній чоловік»

У житті часто буває, що випадкові зустрічі переростають у серйозні стосунки. Ольга познайомилася з Олегом у метро. Коли в тисняві стоїш півгодини притиснута до грудей чоловіка, то, хочеш – не хочеш, зав’яжеш розмову, не сопіти ж мовчки усю дорогу. Попри втому, чоловік намагався жартувати, щоб якось хоч трохи розрядити обстановку. А їй було приємно слухати його серце, вдихати ледь чутний запах смачних чоловічих парфумів. І навіть пошкодувала, що так швидко вагон спустошився. Як з’ясувалося, вони ще й їхали до однієї і тієї ж станції. Відчувала, що сподобалася своєму попутникові.

– То що? До завтра? – усміхнувся, потиснувши їй руку біля виходу. – Ви ж, я так розумію, щодня на роботу – з роботи так добираєтеся?

– Так, без варіантів.

– Тоді чекаю вас завтра вранці, до зустрічі!

Ольга зловила себе на думці, що хоче завтра неодмінно зустріти Олега. Приємний чоловік. Але вранці закрутилася і думати забула про те. А ввечері згадала про свого знайомого, коли бігла з роботи. І здивуванню не було меж, коли побачила його постать біля метро.

– Думав, що уже проґавив вас, – радо зробив крок назустріч. – Усе гаразд? Я і вранці чекав до останнього, мало на роботу не запізнився.

– Думала, ви пожартували, – Оля знітилася. – Вибачте, що примусила вас чекати.

– Та пусте! Радий бачити, але… – при цьому зробив вичікувальну паузу, – тепер ви мусите зі мною повечеряти, і не заперечуйте!

Навіть і не збиралася. За вечерею познайомилися ближче. Олег, як  і Ольга, уже кілька років розлучений. Працює бухгалтером у приватній фірмі. Любить читати, подорожувати. З ним було так легко, ніби з дуже близькою людиною. Ольга мала доньку від першого шлюбу, Олег – сина, якого бачив рідко. Дружина вийшла заміж і виїхала за кордон. Було багато спільних точок дотику, які й склалися у них, як красивий пазл. Вони багато спілкувалися, ходили на виставки, в кіно, до театру, цілувалися під дощем, їздили разом відпочивати. Без жодних зобов’язань, без обіцянок. Але Ольга відчувала, що з кожним днем все більше і більше прив’язується до Олега. У хвилини пристрасті він згрібав її в свої обійми й шепотів, що кохає й не уявляє життя без неї. Вірила. Бо якій жінці не хочеться вірити, що вона потрібна й кохана? Так минуло два роки. Ольгу насторожувало те, що вони зовсім не говорять з Олегом про майбутнє. А чоловік, якому вона присвятила два роки свого життя, також мовчав.

– Дивна така любов у нас, Олежику, виходить, – сказала якось. – Я ніби з тобою і без тебе. Ти ніби і мій, і не мій. Ми зустрічаємося, кохаємося й розбігаємося кожен у своїх справах, по своїх норах. У нас нічого спільного, крім слів.

– Ну чого ти, дурненька, –  чмокнув її в ніс. – Не починай, я так не люблю цих розмов. Треба мати терпіння, усе буде, але не відразу, розумієш? Не треба бігти наввипередки. Я ж люблю тебе, моя Олюшечка! І не мороч мені голову цими складними питаннями, о’кей? Я тобі обіцяю, що все буде добре! Віриш мені?

– Вірю… – зітхнула, хоча й сама до кінця не вірила у те, що сказала.

До цієї теми вони більше не поверталися. «Дійсно, чого я себе накручую? Я ж відчуваю, що любить. Мені добре з ним і так, далось мені те заміжжя! Ще від першого не відійшла. Хай буде те, що має бути!» – такими думками втішала своє серце.

Якось Олег зателефонував із новиною – на кілька місяців їде у відрядження в дочірню компанію з перевіркою.

– Скучатимеш? Тільки чесно? – жартував. – Бо я уже почав скучати, як уявив, що цілих два місяці не цьоматиму тебе! Сьогодні зустрічаємося, я зняв шикарний номер, влаштуємо мені гарні проводи!

– Гаразд, – Ольга не розділяла його радості.

На кілька місяців…це два, три… Хтозна, скільки та перевірка затягнеться. А у неї уже кілька тижнів затримка. Напевне, варто сказати Олегові… Хоча…

Прощальна ніч була надзвичайною, як Олег і обіцяв. Любив він влаштовувати такі маленькі свята, здавалося, навіть сам більше радів від того, який він молодець, як усе гарно уміє влаштувати. Ольга декілька разів поривалася сказати Олегові, але він зупиняв її. Не сьогодні, то й не сьогодні. Утомлена після безсонної ночі поїхала в аеропорт провести Олега.

– Ну, все, моє сонечко, веди тут себе пристойно! Щоб  я не червонів за тебе! Ну, чого ти? Щось вигляд у тебе кепський, кола під очима, ну нічого, сьогодні відпочинеш, виспишся! Цілую! Не скучай, – це все на ходу в зал реєстрації випалив на одному диханні.

Ольга так і залишилася стояти самотньо посеред залу, картаючи себе, що не сказала. Хоча для себе вона знала, якщо вагітність підтвердиться – народжуватиме. Вона любить Олега і хоче це дитя. Уявляла, як він зрадіє. Олег рідко телефонував, виправдовувався, що справ дуже багато, обмежувався короткими фразами: привіт, як ти, бувай, не сумуй. Оля й сама зараз закрутилася з роботою, та ще й почувалася не дуже – ранній токсикоз діймав. Гріло лише одне – ще зовсім трохи і Олег повернеться. В останній розмові сказала йому, що має для нього новину, що чекає. Відповів, що також скучив і має до неї серйозну розмову. Серйозну розмову? Ольга не знала, радіти чи сумувати. Бігла на призначену зустріч, мов дівчисько на перше побачення. У кафешці, де вони любили обідати, ще здалеку побачила Олега.

– Привіт, – обійняла чоловіка ззаду за плечі. – Як же я скучила! Чому не захотів, щоб зустріла тебе?

– Це було б не дуже зручно, привіт, – холодно чмокнув її в щоку. – Присядь, Олю.

Краєм ока жінка побачила на столі красиву оксамитову коробочку, і серце тьохнуло.

– Маєш гарний вигляд, – Олег помітно нервував, – ти хотіла мені щось повідомити?

– Давай спочатку ти… – Ольга понад усе хотіла почути омріяні слова.

Чоловік розкрив футляр з каблучкою і поклав перед нею.

– Красиве?

– Так! – видихнула.

– Я думаю, їй також сподобається… – зітхнув.

– Кому їй? – не відразу зрозуміла.

– Про це я і хотів поговорити. Олю, ти маєш мене вислухати і спробуй якось це пояснити сама собі, бо я не можу. Зараз сюди прийде Тамара. Це жінка, з якою я мав стосунки…певний час…І вона чекає від мене дитину… Ось… як справжній чоловік, я мушу…ну ти розумієш… хочу вас познайомити, ти побачиш, яка вона…

Різким рухом закрила коробочку з каблучкою й рвучко підвелася.

– Упевнена, Тамара оцінить такий жест…е-е-е…справжнього чоловіка! Дякую за сюрприз, як завжди – здивував!

– Олю, ну ти ж розумна, гарна така, хороша. Не треба цих істерик. Бачиш, воно якось усе само собою так склалося. То що ж тепер? Дитину без батька залишати? Ні, я не такий! Я на це не погоджуся ніколи.

Аж підштрикували чорти сказати йому усе, але Оля стрималася. Навіщо? Навіщо їй цей… це непорозуміння? Глянула на жалюгідний вираз обличчя Олега, ніби вперше побачила. Як могла вона любити такого чоловіка? Ніби пелена з очей спала.

– Дякую тобі за все. Будь щасливим!

Пішла, не озираючись, геть. У дверях зіткнулася з жінкою, яка уже підтримувала чималий животик. «Нічим не гірша і нічим не краща ця Тамара. Звичайна дурепа, така, як і я, – хмикнула сама собі під ніс. – І коли ці жінки уже порозумнішають?» Стало шкода саму себе і цю подругу по нещастю. Вітер на вулиці вдарив у груди з такою силою, що аж від болю захотілося заплакати.. Але то була лише хвилинна слабкість. Їй ні до чого ці негативні емоції, нервування. У її лоні живе малесеньке сонечко, яке не винне ні в чому. Вона зможе і виносити, і народити, і дати достойне виховання. То усе, що залишилося від їхнього з Олегом кохання. Та про це йому знати не обов’язково…

Анжела Левченко