Почав більше цінувати життя
Щорічно в другу неділю вересня відзначають День танкіста. До цього дня ми вирішили написати про В’ячеслава Гончаренка. Народився і живе у Сватках та в свої 26 років уже побував на війні.
Після закінчення школи навчався в Сумах, здобув спеціальність інженера-технолога по переробці м’ясо-молочної продукції. Призвали В’ячеслава у третю хвилю мобілізації. Мама до останнього не хотіла відпускати, довго відмовляла.
«Мене не було дома, до мами прийшов сільський голова та й говорить, що мені потрібно з’явитися у військкомат, там потрібно відмітитися. Приїхав до військкомату, мені відразу ж вручили повістку, і уже через два дні потрібно було з’явитися з речами. Не роздумуючи, почав збирати речі, та що там було й думати, не ховатися ж».
За три роки до війни проходив строкову службу у Десні, танкіст. Тож потрапив у 92-ту окрему механізовану бригаду, що розташовувалася під Харковом.
Побратими були із усієї України: Сумщини, Запоріжжя, Полтавщини, Харківщини.
«Бувало всяке, жили в землянках у спартанських умовах, гарно тільки й те, що на природі. Годували непогано, волонтери продукти привозили – і картоплю, цибулю. Під час бойових сутичок, коли доводилось відстрілюватися, страх пропадав або, можливо, він «закривався» адреналіном. Вражала згуртованість екіпажів і підтримка хлопців, із якими служив».
У вільний час ремонтували техніку, облаштовували та укріплювали місця розташування, організували польову кухню. Їсти варили самі, волонтери частенько привозили сухі борщі.
«На смак був нічого так, не такий, як домашній, звичайно, але їсти можна. Одна жінка із Старобільська (Луганська обл.), це десь близько 50 км від нас, постійно нам привозила їжу. Олів’є, смаколики різні готувала і навозила на весь блокпост, а всього було нас там близько ста чоловік. Вони, мабуть, готували усім селом, усе було в лоточках, ми їм тоді їх повертали, щоб ще привозила».
На війні сумувати не доводилось, часом було навіть «дуже весело». «У лютому 2015 року, коли було перемир’я, пам’ятаю, стрільба не припинялася. У той день так «гатили», здавалося, це не припиниться ніколи. Ми зібрали групу із трьох танків і почали відстрілювалися. Сидиш у танку скрючений, але звуку пострілу майже не чутно, бо потрібно одягати спеціальну шапку. Якщо бути хоч трішки необережним, то можна пошкодитися. Перед пострілом наводчик перед тим, як навести і натиснути кнопку, попереджає про це весь екіпаж, бо можна і носа розбити, і синяка набити. Бачив і куди снаряди летіли, але, якщо чесно, тяжко про це говорити і важко згадувати. За час, який там пробув, не порахувати скільки разів обстрілювали, із часом звик по пострілів, міг навіть при них і засинати», – розповідає В’ячеслав.
Узимку топили дровами і грілися, бо в танку холодно. Усю зиму проходив у куртці, яку привіз із собою, вона була тепліша, ніж армійський бушлат.
«На диво, зимою не хворіли, самі дивувались цьому, адже там повна антисанітарія, чесно говорячи, не відомо, як ми там взагалі виживали».
Після року служби і повернення додому В’ячеслав потроху адаптується до мирного життя, влаштувався на роботу. Як і всі ми, із нетерпінням чекає закінчення війни і щасливого повернення всіх солдатів живими і здоровими. Каже, що, побувавши на війні, почав більше цінувати життя і все, що йому дав Господь.
Оксана Руденко
За високий рівень професіональної підготовки при виконанні військового обов’язку в умовах, пов’язаних із ризиком для життя, під час проведення в АТО та з нагоди Дня танкіста на мітингу з нагоди 73-ої річниці визволення м. Гадяча від фашистських загарбників В’ячеславу Гончаренку вручили Подяку від міської ради.
