Життя, як воно є

Весілля для молодого

– Гірко! – гукали гості.

І молодим справді було дуже гірко. Особливо нареченій. Наталя чекала, коли нарешті закінчиться це пекельне весілля.

– Пробач, – прошепотів Назар під час поцілунку.

Не про таку забаву вона мріяла.

– Вітаємо тебе, сину! – від тосту батьків нареченого віяло холодом.

Про Наталку жодного слова. Вона була зайвою на власному весіллі. І її батьки також. Більше гостей з боку нареченої не було. Навіть рідного брата з дружиною.

…Коли Назар сказав матері, що хоче одружитися з Наталею, то почув:

– Жартуєш? Не пара вона тобі!

– Чому?

– А ти не розумієш? Твій батько і на нову хату заробив, і на машину, і… А ті інтелігенти до чого доробилися? До двокімнатної квартири в «панельці» і недобудованої дачі?

– Мамо, не всі ж заробітчанами можуть бути. Ви також із Америки повернулися.

– Так, повернулася, аби тебе, бовдура невдячного, виховувати. Зате батько більше десятка літ для тебе старається. Поглянь довкола. Скільки гарних, заможних дівчат є, а ти… Мати Аліски Іванишиної з Італії не вилазить, а батько – з Іспанії. А в Оксанки… 

– Хіба Наталя не гарна?

– Наталя бідна!

Назарів батько працює у Штатах водієм-далекобійником. Платню має добру. А ще скуповує на «сейлах» різноманітні речі й висилає додому. Там купує задешево, тут дружина продає дорого.

Назарів вибір для батька також став всесвітньою катастрофою.

– То я тепер маю працювати на твоїх голодранців? – запитав сина під час розмови через Інтернет.

…Після того, коли Назар з Наталею подали заяву на одруження, мати сказала:

– Що ж, мусимо з батьком погодитися на твій шлюб. І весілля справити. Але за однієї умови: ми не хочемо бачити родичів і друзів тої твоєї…

– Як це?!

– А ось так! Батьки хай приходять. І все! Це – наше весілля. Якщо хочуть, хай влаштують своє.

– Що люди скажуть, мамо?!

– …Що ти привів до хати голоту!

Наталка не йняла віри почутому.

– Назаре, а як же мій брат? Хрещені? Родичі? Друзі? Як я їм маю пояснити?

– Чесно? Не знаю…

Від такої новини Наталчині батьки були шоковані.                         

– Не по-людськи це, – із болем сказала матір, яка у дитсадочку навчала чужу малечу бути добрими, щирими, чемними. – Весілля для молодого чи що? 

Батько – учитель історії, по-філософськи мовив:

– Світ і не такі маразми бачив.

…На весіллі з Наталчиними батьками ніхто з гостей, крім молодих, не спілкувався. Коли тамада запросив їх до тосту, сваха демонстративно встала й вийшла.

– Будьте щасливі, дорогі діти, – крізь сльози бажала Наталчина матір. – Хай Господь благословить вас і ваше кохання.

– Оберігайте і шануйте один одного, – додав батько. – Гарної вам долі. Світлої дороги в життя…

– Гірко! – вигукнув тамада.     

Гірчило шампанське. І погляди гостей нареченого. І цей нескінченний день…

– Може, треба було відмовити доньку від того весілля? – прошепотіла до чоловіка Наталчина матір. – Вони ніколи не змиряться, не будуть її любити.

– Головне, аби Назар любив. Йому жити з Наталею, а не їм.

– Тяжко мені…

Майже ніхто з гостей не запрошував до танцю молодої. Лише діти веселилися з Наталкою. Вони не розуміли інтриг та підступів дорослих.

Назарів батько розповідав дорогим гостям про Америку, про гарні тамтешні дороги, які об’їздив уздовж і впоперек. Як трусився над кожним заробленим доларом для єдиного сина. І про те, як жалкує, що не така невістка дісталася. Мати витирала уявну сльозу. А гості скрушно хитали головами. 

– Де молоді жити будуть? – запитав хтось.

– Ще не встигли розвалити старої хати. Хай там ґаздує невісточка, – злісно відповіла «добра» свекруха. – Правда, хата порожня. Зате не з лободи. 

Гості зареготали.

Бабця молодого підійшла до Наталчиних батьків.

– Не був мій Олесь колись таким недобрим і скупим. Заробітки його зіпсували. Люсьці, невістці моїй, світа мало. А колись сама без приданого до нас прийшла. Але ми з покійним чоловіком на те не звертали уваги. Бо й самі з бідності викарабкалися. Назар має гарну вдачу. Аби не зіпсувався, дав би Бог. І, знаєте, молоді можуть жити зі мною, якщо захочуть. Я сама залишилася після смерті чоловіка. Хата добротна. Із села до міста – рукою подати. Та й Назар – мій єдиний онучок.      

…Весілля наближалося до завершення. Підпилий Олесь підійшов до молодих:

– То куди ти своє нещастя поведеш? – запитав у сина. – У наш дім? Я ж для тебе стараюся. Кручу там баранку. Думав і тебе в Америку забрати. Але якби ти щось путнє знайшов. А воно – пси-хо-лог! Ха-ха! Інтелігенція…

– Не воно, тату, а Наталка, моя дружина. Затям це!

– Як то жартують? Запишу хату на кота. А-а-а, у нас кицька. Значить, на кицьку.      

У Наталки потекли сльози.

Назар дістав мобілку. Викликав таксі. Посадив у машину наречену, її батьків і сам сів. Назвав Наталчину адресу.

– Подарунки забери! – гукнув услід батько.    

– Наша родина дарувала, у нас все і залишиться, – смикнула за руку чоловіка Люська.

Хтось із гостей затягнув: «Чого, козаче, сумний ходиш…»

Ольга Чорна