Сонячний зайчик

Вона любила вітер, який «забігав» через відчинене вікно до кімнати. Колись він бавився її довгим волоссям, а Ромко клацав фотоапаратом. Недавні фото… Які вони гарні! А ці «дощові», із ромашковим вінком на мокрому волоссі…

Тепер ні Ромка, ні нових фотографій… Усе залишилося у минулому. Вона дивиться на світ із висоти дев’ятого поверху. Після роботи та у вихідні батько бере її на руки, і вони з’їжджають ліфтом на перший поверх, де чекає з візком мама. І всі троє гуляють до пізнього вечора в парку…

…Хлопчисько, мотоцикла якого «занесло» на узбіччя, де йшла Ліна, був на два роки старшим за неї. Дізналася про це в лікарні.

– Я не хочу, щоб його судили, – сказала батькам.

– Але ж твої ноги… Він травмував тебе, Ліно, – зітхнула матір.

– Він ненавмисно. Не хочу ламати його долю у двадцять два роки…

…«Бешкетник» згодом прийшов у лікарню з букетом айстр і кумедним ведмедиком. Переминався з ноги на ногу, тримаючи іграшку за вухо.

– Я пробачила, – мовила тихо.

Айстри пахли сонцем і терпкуватим медом, який не встигли спити втомлені від спеки бджоли.

– Це мої улюблені квіти.

– Тобі дуже боляче?

– Я не знаю, чи буду ходити.

– Ти справді на мене не сердишся?

– Хіба від цього стане легше?

– Як тебе звати?

– Сашко…

…Ромко, її коханий, зателефонував, запитав, як здоров’я, послався на зайнятість. До лікарні не прийшов. Потім телефонував ще.

– Ромку, не змушуй себе спілкуватися зі мною. Я все розумію…

Він промовчав. І більше не давався чути.

…Вона не могла звикнути до своїх чужих ніг. Лікарі обнадіяли: шанс є, але потрібна ще одна операція. А може, й не одна.

Батьки збирали гроші. Леся, найкраща подруга, почала волонтерити: просила допомоги у знайомих, Ліниних і своїх однокурсників. І віддала всю свою заначку. А ще друзі стали приносити Ліні тексти для перекладів. І гріш якийсь капне, і поганим думкам в голову лізти ніколи. Та й англійську тепер треба вчити самотужки – у вузі взяла академку…

…Сонячний зайчик стрибав по кімнаті. Ліна помахала рукою через вікно незнайомому бешкетнику…

…Батьки про щось тихо розмовляли в кухні. Коли Ліна під’їхала до дверей, замовкли. Запитально глянула на обох.

– Доню, готуйся до операції, – сказала матір. – Лікарі мають призначити дату.

– Дорого?

– Не хвилюйся, гроші є, – заспокоїв доньку батько.

– Позичили?

– Ні, трохи своїх маємо, і добрі люди допомогли.

…Її кривдник знову прийшов до лікарні. Із букетом блідо-рожевих троянд і з ведмедиком.

Ліна усміхнулася:

– Ще один ведмідь.

– Це ведмедиця, Ніка.

– А чому Ніка?

– Бо Ніка означає «перемога». Ти ж переможеш?

– Як ти дізнався, що я тут?

Сашко усміхнувся у відповідь.

…Коли Ліна повернулася додому, у кімнату знову стрибнув сонячний зайчик…

Її ноги ставали слухнянішими. Лікар під час чергового огляду пожартував:

– Скоро, красуне, будеш ходити на чотирьох ногах. Я про милиці. А на своєму весіллі танцюватимеш на двох.

Весілля… Днями Леся сказала, що Ромко збирається одружуватися. Ця новина болить досі.

– Не сумуй, – втішала подруга. – Ненадійний він. Справжні хлопці й чоловіки від коханих не відмовляються, коли скрутно. А Ромко просто втік. Навіть у лікарні не провідав тебе. Здається, у сімейному житті він буде таким же. Тікатиме від найменшої проблемки.

…Нарешті Ліна зайшла в ліфт, як казав лікар, на чотирьох ногах. Батько з матір’ю хвилювалися, підтримували. Кожен крок болить. Але вона ходить! Ходить! Незручні милиці видавалися крилами.

Тепер вона сиділа на лавці разом із місцевими «всезнайками». Слухала плітки про всіх і вся. А ще «всезнайки» переймалися її здоров’ям і раділи, коли Ліна почала виходити з будинку без допомоги батьків.

… – Привіт! – почула позаду себе.

– О, Сашко! Що ти тут робиш?

– Ішов мимо. Як ноги?

– Поки що ходжу на чотирьох.

– Я маю час, давай, підемо до парку. Зможеш?

– Спробую. Не знаю тільки, чи встигнемо дорогу перейти, поки горітиме світлофор.

Перед світлофором Сашко сказав:

– Тримай милиці, я перенесу тебе.

– Ні-ні, не…

Він обережно узяв Ліну на руки і поніс через дорогу. Їм усміхалися перехожі.

Сашко почав часто з’являтися у їхньому дворі. «Всезнайки» ні про що Ліну не запитували. Проте поміж себе вирішили: він любить її, вона його, певно, також.

…Ліна розповіла Сашкові про сонячного зайчика. Як сумувала за ним у похмурі дні.

– Справді?

– Той зайчик… Він був для мене чимось таким… Коли він з’являвся, ставало світліше на душі. Він був, наче щось живе, містичне…

…Лінині батьки гадали: зізнатися доньці чи ні, що Сашко – їхній сусід, живе у новому будинку навпроти. І що це він та його батько, який має власну справу, допомогли з грішми на операцію. Порадившись, вирішили поки нічого не розповідати. Зрештою, хлопець просив їх про це.

…Ліна змінила милиці на паличку.

– Ще трохи терпіння – і будеш бігати на побачення, – жартував лікар.

…Літо купалося в серпневому дощі. Нарешті виглянуло сонце. Ліна чекала: ось-ось до кімнати стрибне сонячний зайчик. Але його не було. І Сашка майже тиждень не було.

– Ліно, ти закохалася! – сплеснула у долоні Леся. – Якщо чесно, він набагато ліпший за Ромка.

– Сашко просто шкодував мене. Провину відчував. Мабуть, у нього є дівчина, а він тратив на мене багато часу.

– Не обманюй себе, подруго. Бачу ж, закохалася…

… Припарило полудневе сонце і розігнало «всезнайок» додому. Ліна любила спеку, тому залишилася сидіти на лавці.

Хтось пустив сонячного зайчики їй в очі. Зажмурилась. Аж сльози потекли.

– Привіт!

Сашко стояв із маленьким дзеркальцем, із якого вистрибували сонячні зайчики, і з букетом  різнокольорових айстр.

– То це ти… То був твій зайчик?

– Мій, – усміхався хлопець. – Я живу у будинку навпроти. Ліно, ти… подобаєшся мені. Ще тоді, в лікарні, я…

Ліна однією рукою спиралася на паличку, а іншою обійняла Сашка.

Із чийогось вікна полинула повільна музика.

– Запрошую Вас до танцю, – мовив. – Раз-два-три, раз…

Вони танцювали. Ліна – із паличкою. Сашко однією рукою підтримував дівчину, а в іншій тримав букета, якого від хвилювання забув віддати.

«Всезнайки» визирали з вікон. Зворушено зітхали… Не терпілося поділитися новиною, яку знала кожна.