Ми стоятимемо до останнього

У свої 27 років він, як ніхто, розуміє своє призначення у цьому житті. Він не злякався слова «АТО», у його думках не промелькнула ідея заховатись, втекти чи просто проігнорувати повістку на службу у Збройних силах України. Він, із гордо піднятою головою, прийняв цей життєвий виклик і жодного разу про це не пожалкував. Його звуть Олександр Саранчов і він військовослужбовець АТО за контрактом.

Дитинство Олександра минуло у Біленченківці, згодом родина переїхала у Гадяч. Тут, вдома, його терпляче, і з розумінням, чекають брат, мама і батько, який, до речі, служив у Афганістані. Сам Олександр погоджується, що можливо прихильність до служби у Збройних силах передалась йому саме від нього.

Він отримав повістку майже рік тому і без вагань прийшов у військкомат, де йому запропонували піти на контрактну службу. Відтоді чоловік служить у 42-му мотопіхотному батальйоні міста Кіровоград (віднедавна перейменоване на місто Кропивницький).

«Потрапив під п’яту хвилю мобілізації. Місцевий майор Швець загітував мене йти служити саме сюди. От тепер і служимо разом,» – розповідає Олександр.

Чому лишився на контракті у той час, коли більшість тільки й намагається якнайшвидше вирватись додому, Олександр  пояснює миттєво і не задумуючись:

«Багато друзів зі мною служило. Вони демобілізувались, а я лишився. Запитаєте чому? Відповідь проста – неприємно було бачити те, що наш район у «передовиках» серед ухилянь від служби в армії. Спокійно дивитись не те, що відбувається у країні не міг.  Вже за рік «заслужив» сержанта.» 

Чесно кажучи, розмова із Олександром вийшла раптовою – він зателефонував опівночі 17 липня. Про інтерв’ю ми домовились заздалегідь, але саме у цей час він був на навчаннях на полігоні «Широкий лан», під Миколаєвом, і вільного часу для балачок було мало. Ледь чутно, ніяковіючи, він згадав і про рідних, і про втрачених бойових побратимів і про, те, що до простого солдата нікому немає діла.

«Близько місяця тому я приїжджав у законну відпустку додому. Пригнав авто на ремонт. І знову відремонтував за власні, чесно зароблені, гроші. Можливо, тому, що ні у кого не просив допомоги. А можливо тому, що нікому ми й не потрібні.»

Одного разу він вже попросив допомоги у місцевих – взимку просив віддати їхньому батальйону нікому не потрібний старий УАЗ «таблетку». Машина була їм конче необхідна для транспортування поранених. До сьогодні Олександр не розуміє, чому тоді отримав відмову. І куди ділась та «таблетка», яку пообіцяли йому, а начебто віддали поліції.

Тоді ж, узимку, Олександр купив білет на поїзд і повернувся назад у частину без автомобіля. А там його чекала ще одна гірка новина.

«Ця зима запам’яталось мені найбільше. Адже тоді сталось більше поганого, ніж за все моє життя. Ми стояли у Зайцево – Новий рік святкували усі: і ми, і сепаратисти.  У мене тут був друг із позивним «Леон». Я поїхав по отой УАЗ додому. А коли повернувся «Леона» вже не було. Він загинув від снайперської кулі.»

За рік служби Олександр бачив багато такого, про що, зазвичай, намагаються не розповідати. Адже в основному його батальйон базується на 100-кілометровій лінії оборони. На питання «коли це все закінчиться» відчувається, що він всміхається, адже подібні питання чує вже не вперше. Мати, хвилюючись, набирає телефонний номер сина і постійно запитує про те ж саме.

«Як буде далі, і коли скінчиться АТО, невідомо нікому. Та й прогнози давати ніхто не береться. Одне лише ми бачимо на власні очі – усе триватиме доти, поки будуть у цьому зацікавлені. А таких, повірте, багато.  Але попри це, там,  «на горі», ніхто нічого не помічає, кожен намагається вдавати, що в країні все добре.

Та як би там не було, ми стоятимемо до останнього.»

Оксана Кириченко