Роби на місці, роби для своїх, роби за свої!

Аж хочеться сказати першу фразу нашвидкуруч складеною скоромовкою: нарешті стала наша багатостраждальна «Вокзальна» рівна, як сцена театральна. І справді, шини автомобілів шиплять, краї вибоїн не врізаються в тіло гострими краями. Ресори, амортизатори, підвіска, коробка швидкостей, зчеплення теж задоволені.

Та найбільше радіють мешканці вулиці Вокзальна, адже після ремонту дорожнього покриття, на перший погляд нібито якісного, нарешті зменшиться кількість пилу, бруду, піску на зубах, а ще вихлопних газів. Здається, усе добре, але в прискіпливого спостерігача завжди виникає питання: чому? Чому дорогу робили лубенські майстри? Адже в промзоні Гадяча розміщено багато організацій, які мають установки для приготування асфальтобетонної суміші, місткості для бітуму, дорожні катки і т.д. Чому на дорозі працювала вся техніка імпортного виробництва? У нас же під боком є потужний завод «КреДМаш» – Кременчуцький завод дорожніх машин і механізмів, що виготовляє сучасні установки для приготування асфальтобетонної суміші, а також весь спектр дорожньо-ремонтної техніки: бітумовози, асфальтоукладачі, дорожні катки і т.д. Ця продукція користується великим попитом як в ближньому, так і в дальньому зарубіжжі. Але якщо добре проаналізувати, то цією хворобою хворіє вся Україна. Якщо взяти на високому рівні, наша країна випускає найкращі танки, ракети, досить якісні і надійні тепловози, вагони, а ми купуємо заморські «Хюндаї». А відповідь одна на всі «чому». З чужими легше домовлятися. Але потім скільки йде ресурсів, часу, сил на узгодження, на погодження, на перевезення робочої сили, необхідних матеріалів і машин на великі відстані для виконання робіт. Це саме ж – на гарантійне і післягарантійне обслуговування виконаної роботи. А можливе щось краще на місцевому рівні?

Лампочки на стовпах вкручують із Полтави, клуб перекривають шифером,  роблять опалення з Гадяча, димарі перевіряють з Гадяча, взагалі не маючи уявлення, де стоять ці димарі. Молоко і врожай вивозять взагалі не відомо куди, як і сіють та орють землю. Так можливо, у нас майстри перевелись? Так ні! Як кажуть, шапкою кинь – і влучиш як не в шофера, так в електрика або зварювальника чи тракториста. А що вони роблять, можливо, уже розучились щось робити? Так ні! Вони будують Київ, Москву, облаштовують Сибір, часто залишаючись там на постійне проживання, потім раз у декілька років приїжджають додому, поспівають-поплачуть і знову від’їжджають на чужину. Або вахтовим методом будують казкові будинки нашим вельможам, або просто сидять вдома, не знаючи, куди себе подіти. Знову ж питання: а чому? Відповідь та, що й вище. Так чи можна хоч якийсь приклад навести з позитивом? Минулого року ремонтували дорогу по селу Книшівка. При проведенні тендеру, крім ціни і якості, однією з основних умов було: прийняти на тимчасову роботу наших хлопців. І виграв той підрядник, який погодився виконати таку умову. Що ж це дає? Хлопці задоволені тимчасовим працевлаштуванням, майже вдома, підрядники теж: менше людей перевозити на роботу, не платити «колісних», а (благо є у всіх телефони) по дзвінку хлопці виходили на роботу. І ще, вони робили дорогу майже біля свого двору. Тут не останню роль грає психологічний фактор: роблю не для когось, а для себе, і за свою роботу треба буде дивитись в очі односельцям. А не зробив, одержав плату, поїхав і забув.

І ще один приклад, як розвіяти сумнів наших очільників, що люди можуть на місці вирішувати свої проблеми. Коли в нас справи в колгоспі стали зовсім кепські і відмовлялись качати воду в водогони населенню, існувала думка, що воду треба передати в район, бо в нас нема таких спеціалістів. Але знайшлись люди, які забезпечили водою села, а в нас у трьох селах вода в кожній хаті. Водопостачальників міняли, але це правильно. Природний відбір, так би мовити, мусить бути скрізь – гірше відходить, краще залишається.

Так чи не пора нам змінити філософію мислення і навчитись домовлятись не з чужими, а із своїми і робити все своїми майстрами для своїх людей і за свої кошти, бо позичені, випрошені, виплакані рано чи пізно доведеться віддавати. А своїх майстрів треба вирощувати, бо чужі з кожним днем стають все дорожчі. Чи не до цього закликають реформи нашого Президента і уряду, що називається одним словом – децентралізація? Можна розшифрувати досить коротко, щоб запам’яталось: роби на місці, роби для своїх, роби за свої!

В. Терещенко