Зміни себе – і життя твоє зміниться

Чому людині дано життя? Як вона повинна прожити його? Чому одна людина здорова і щаслива, а інша – ні?

Ці запитання, у помислах чи на словах, ми не рідко ставимо собі і не знаходимо відповіді. Як і всі люди, я теж над цим замислювалась і вірила, що після закінчення технікуму й інституту знайду відповідь на це запитання. Але так і не знайшла.

І тільки спілкуючись з тяжко хворими людьми кожен день уже більше 12 років, я це зрозуміла. Людей, на превеликий жаль, змінює горе і хвороби, і вони добре розуміють, що необхідно було раніше змінити себе, свій характер, і не було б такої біди і таких проблем.

Слухаючи розповіді людей про їх нелегке життя і проповіді священників у православних церквах, стає зрозумілим, як кожне Слово Боже живе з нами, як добро, зроблене людиною, повертається добром, а зло – злом. Кожне наше слово, помисли, дії, діляться як на вагах: з однієї сторони хороші діла, а з іншої – грішні. І з кожним днем це все збільшується і йде добром або злом на дітей, онуків, правнуків. Зникають наші гріхи, коли людина іде в церкву на сповідь, а потім із радістю в очах розповідає, як їй набагато краще стало після цього. І тут виникає запитання: а чому я не змінив себе, свій характер, свою поведінку раніше, коли ще не прийшла біда чи хвороба?

Опишу розповіді цих людей…

Кілька років тому до нас в організацію вступила жінка, яка має не одну хворобу. З виду малоговірка, але слово за словом – і ми з нею розговорились. Вона розповіла, що весь її рід із проблем не виходить. Уся сім’я її дуже трудолюбива, але все зароблене йде на ліки або, з її слів, «вилітає в трубу».

Діти хворіють, онуки теж, сама не раз залишалась «під забором», а приймали її рідні під свій дах, годували, давали свій одяг. Вона не могла зрозуміти, чому так тяжко їй, але коли дізналась про своїх далеких рідних, була просто здивована. Як з’ясувалось, у далекі 1932-33 роки, коли був голодомор, по батьковому роду були рідні, які по домівках у людей забирали останній шматок хліба, останню одежину, мало того – водили на розстріл безвинних людей. І на сьогодні правнуки хворіють на цукровий діабет. Для того, щоб поїсти, дитині необхідно зробити ін’єкцію інсуліну, зробити боляче. Мало того, кожен день батьки перевіряють цукор у крові, і кожен день капає кров цієї дитини на смужку прибору по вимірюванню цукру в крові, за тих людей (як говорить жінка), що пролили кров у голодний 1933 рік. А поруч з цією сім’єю живе інша сім’я заможно і весело, бо їх рідні в ті далекі роки ділилися мискою каші, звареної з відходів ячменю, з багатодітною сім’єю і цим вчинком не дали померти їм і зігрівали їх своїм одягом.

Є у нашій організації і такі люди, які залишилися без ніг і тепер їздять в інвалідних візках, бо в їх роду були люди, які насміхались над ходою інших або були крадіями. І таких прикладів можна назвати безліч.

Особливо мене вразила розповідь батьків дітей-інвалідів, яку мені розповіли кілька місяців тому. Дві сім’ї, дружні, трудолюбиві, в яких, як і в усіх люблячих батьків, на першому місці є діти. Батьки цих дітей, у яких тяжкий діагноз – ДЦП, із перших місяців народження робили усе можливе, а інколи і не можливе, тільки б хоч трішки поставити дітей на ноги, щоб вони могли ходити без допомоги. Дуже тяжко батькам, коли діти хворіють, коли не можуть самі ходити, поїсти, одягтися, а особливо тяжко зрозуміти, що цей «хрест» нести їм до кінця життя. Це мужні, сильні люди, які з посмішкою говорять, а на очах не рідко сльози виступають…

Душа болить за них і їх дітей…

Коли ми познайомились із цими двома сім’ями, я вірила, що їх діти обов’язково стануть на ноги тому, що бачила «титанічну» працю батьків. Проходили роки, і дитина з однієї сім’ї потроху, із милицями, стала ходити. Радості батьків не було меж. А в іншій сім’ї не було зовсім позитивних зрушень з дитиною. Я не могла зрозуміти чому. Матері одна одну перепитували, як і що вони роблять, до яких лікарів возять, і обидві, як і я, не могли зрозуміти, чому одна дитина потроху ходить, а інша – ні, мало того, здоров’я іншої дитини змінилось в гіршу сторону, а в матері не висихали сльози з очей.

І одного разу мати прийшла і розповіла ще одну проблему в їх сім’ї: її чоловік і батько їх дитини знайшов собі іншу жінку, як у народі говорять, «коханку», і нам зразу стало зрозуміло, чому у їх дитини немає зрушень в позитивну сторону. Кожна людина, а також дитина має «енергетичний оберіг», який оберігає її від усіх проблем. І цей «оберіг» дають дітям батьки з дитинства. Але коли один із батьків знаходить кохання на стороні, коли в сім’ї скандали, злість, гнів, цей «оберіг» у дитини «розривається», і приходить велика біда у сім’ю. Та й ми, дорослі, знаємо, як по своїх сім’ях, так і по інших, що якщо сім’я дружна і в ній панує розуміння, там немає проблем, а якщо цього немає, то завжди в першу чергу від цих проблем страждають діти.

Як жаль, що багато людей у нас не вірять в Бога, не ходять в наші православні церкви і не слухають проповіді священиків. Кожен раз під час служби священики розповідають, як жив Господь, що говорив нам, людям, що заповідав нам. І після кожної проповіді я пригадую розповіді людей, батьків дітей із тяжкими недугами і розумію, що жодне слово, діло, помисли залишаються з нами, і за усі наші гріхи будемо відповідати і ми, і наші діти, онуки і правнуки. Тож давайте усі змінимося в кращий бік, будемо робити добро для інших, щоб наші добрі діла пам’ятало не одне покоління людей.

Зоя Різніченко, голова Гадяцької районної організації інвалідів