Чи побачимо ми справжню деолігархізацію?
Сьогодні в пресі і по всіх каналах телебачення стало модним вживати слово «деолігархізація». І навіть Президент в інтерв’ю телеканалу ISTV заявив: «…Ключова позиція, з якої я зараз виходжу – деолігархізація країни. Якщо ми намагаємося побудувати в країні порядок, то вони – хаос. І пересування містом колонами техніки, і дивіденди «Укрнафти», і вбивство співробітника СБУ – це все хаос, який я терпіти не буду».
Однак ні Президент, ні Прем’єр-міністр, ні Верховна Рада чітко не сформували ідеологію деолігархізації.
Складається враження, що владу цілком задовольняють такі вибірні полуміри, договорняк Президента чи Прем’єра з окремо взятими олігархами.
Дивує, що події з відставкою Коломойського відіпхнули на задній план сенсаційне повідомлення відстороненого голови Держфінінспекції Миколи Гордієнка про масштабну корупційну схему в уряді Яценюка, що призводить до величезних втрат у фінансовій системі держави. І навіть Верховна Рада, яка, не дивлячись на війну в країні, працює у виключно мирному режимі, із величенькими перервами після кожного місяця роботи, не забажала терміново перервати свої чергові канікули і розібрати факти корупції в уряді Яценюка, озвучені на всю Україну.
Бо більша частина депутатів, урядовців, президентського оточення мають як мінімум десятки, а то й сотні мільйонів і навіть мільярдів грошових і майнових статків, і їм усім діагностично протипоказаний широкий і повномасштабний процес деолігархізації.
Хто такі олігархи і в чому виражається їхня влада?
Олігархія – це форма управління державою, при якій влада зосереджена в руках вузького кола осіб і відповідає їх особистим інтересам, а не загальному благополуччю. Олігархи – це люди, що монополізували більшу частину державної власності, у яких зосереджені всі види влади, це власники фінансово-промислового капіталу, які контролюють всю економіку країни. І якщо капіталісти всього світу досягали своїх статків протягом одного чи двох поколінь, то наші багатії шляхом ваучерної «прихватизації», находячись у певний час і в певному місці при владі, кожний по розмірах свого крісла засував глибше свої пазурі в загальнонародний котел власності. І не гребували цим жодний президент, прем’єр, спікер чи державний чиновник біля загальнодержавного корита.
І тепер на сьогодні ми маємо таку картину: з однієї сторони – кучка багатіїв-злодіїв, у повному розумінні цього слова, а з іншої сторони – більшість населення, яке ці багатії обікрали, в повному розумінні цього слова, і яке, не маючи на старті першочергового капіталу, не змогло реалізувати себе як підприємці і середній клас, а скотилося до безробітних і жебраків.
Хто відповість на питання, чому в усіх європейських країнах, населення яких по рівню життя в десятки раз перевищує рівень життя українців, немає жодного олігарха, а Україна займає перше місце в Європі по кількості і статкам олігархів і перше місце – по бідності населення. А тому, що наша влада, наша Верховна Рада свого часу своїми законами дала можливість «законним шляхом» прибрати до рук державних чиновників усю народну власність і зробила нерівномірною можливість отримання дивідендів від цієї власності. І скажіть мені, чи справедливо те, що я з 10 років пішла працювати на вапняний завод, а мій чоловік у колгосп. І ми, як і мільйони інших громадян, босі, голі і голодні в післявоєнні роки підіймали країну з руїн, відбудували міць і могутність держави, маючи майже століття (а точніше 92 роки загального трудового стажу), сьогодні змушені терпіти таку дискримінацію, тактику «затягування пасків», знущання над населенням.
Маючи такий величезний трудовий стаж, нам нарахували дивідендів по 1 грн 99 коп. за рік, а всього за 10 років нарахували по 19 грн 99 коп. і повідомили, що якщо ми заберемо ці «дивіденди», то всі відносини з нами припиняються. Ми, звичайно ж, відмовились, подали до столичного суду, пройшли всі інстанції, і Верховний Суд нам відмовив, мотивуючи тим, що «які ви маєте претензії, якщо відмовляєтесь від отримання дивідендів». Дали зрозуміти: сидіть і не рипайтесь. Бо і у Верховному Суді сидять такі ж самі багатії-казнокради. Бо така в нас державна система.
Отже, на мій погляд, деолігархізація – це, в кінцевому рахунку, через зміну законодавчої бази ліквідувати олігархію як клас, добитися справедливого розподілу матеріальних благ. Звичайно ж, ніхто з олігархів раніше награбованого добра добровільно не віддасть. Викупити у них підприємства – у збанкрутілої держави немає грошей. Окремі політологи і експерти висловлюють думки: доплатити за незаконно награбоване раніше добро. Але виникає запитання: кому доплатити? Державі в образі міністрів-казнокрадів чи їм подібних депутатів і владних чиновників? А що народ отримає від цього? Українська державна верхівка за ці 23 роки свого існування отримала сотні мільярдів позичок – і що? Хоч на йоту покращилось життя українців? Припустимо собі (хоча я в цьому дуже сумніваюсь), що Коломойський поверне від «Укрнафти» півтора мільярда дивідендів у державу. Це при тому, що уряд Яценюка, із слів голови Держфінінспекції, уже поцупив із державної казни 7,5 млрд державних коштів. Та народу від цього ні холодно, ні жарко. Просто прийдеться на чергову дірочку затягувати паски або замерзати взимку в нетопленій оселі. Коли сьогодні, у дні війни, Арсеній Петрович навіть не зміг налагодити належним чином постачання нашим військовикам на Донбасі зброї, амуніції та навіть їжі! Армія тримається завдяки волонтерам.
Тому, на мій погляд, процес деолігархізації сьогодні повинен отримати чітке законодавче визначення, це процес довготривалий. Звичайно ж, хотілось, щоб держава законним шляхом повернула собі незаконно загарбані об’єкти державної власності, можливо, щоб певну частку державного майна багатїї і доплатили.
Але що обов’язково повинно бути зроблено – це те, щоб все населення було довічно прикріплено до підприємств усіх форм власності для отримання дивідендів на весь період діяльності цих підприємств. Ну і, звичайно ж, ліквідувати дискримінацію, коли державний службовець має три роки стажу і влаштований батьком на грошове крісло, отримує сотні, тисячі і навіть мільйони дивідендів, а простий громадянин, маючи 48 років трудового стажу – отримує 1 гривню 99 копійок дивідендів за рік.
Інакше всяка несправедливість буде налаштовувати суспільство на подальший спротив і боротьбу, враховуючи сьогоднішній зростаючий рівень свідомості українського народу
Світлана Гейко, м. Гадяч
