«Думаю, якщо Бог дав життя – буду боротися»

… Накинувши куртку на плечі, я вибігаю на вулицю зустрічати Івана Васильовича, який під’їхав  на інвалідному візку до редакції. Посміхаючись, запрошую на розмову. Він, тепло глянувши у вічі, не відмовляється. Я озираюся до порогу редакції, помахом руки показую на двері, мовляв «ласкаво просимо», і німію… Зовсім не подумала, як він на інвалідному візку… У голові рояться думки:  «Де ми будемо говорити?.. На вулиці холодно…» У нас, як і в більшості закладів міста та району, немає пандусу.

Іван Васильович Демиденко мовчки бере костур, однією рукою спирається на ручку візка і поволі підводиться.

Я, розгубившись, простягаю руку, щоб підтримати, він відмовляється. Просить лиш взяти подушку з візка, щоб не нахолола, і потихеньку ступає до порогу.

– …Ви таки можете трохи? – не добираю слів, та все ж рву мовчанку.

Іван Васильович кидає на мене теплий погляд і киває головою. А був час, коли він не міг піднятися з ліжка і цілісінький рік не виходив із квартири…

Ми сідаємо на зручний диван, і чоловік, потерши руки від холоду, береться розповідати свою історію життя, де все, як у всіх – школа, навчання в Полтавському технікумі (здобув спеціальність облицювальника, плиточника, майстра по кладці мозаїки). Навіть диплом досі береже. А потім круговерть житейських буднів.

Працював у Білгороді, туди ж і прийшла повістка на службу в армію. Чоловік зізнається, що навіть пропонували «залагодити» це питання, мовляв, поїдеш у Румунію на будівельні роботи.

– Та я не схотів. Думаю, приїду додому – мене ж будуть зневажати. До сільського клубу піду – дівчата й не глянуть, бо ж в армії не служив, – сміється Іван Демиденко.

Відгуляли проводи. Відправили Івана в Германію. Звідти двічі ледве не потрапив до Афганістану, та якось обійшлося. Після служби продовжив працювати по спеціальності.

– Перший п’ятиповерховий будинок по вулиці Воровського – наш об’єкт. Ці руки закладали перший камінь при будівництві церкви у Соснівці, – з гордістю говорить чоловік.  

А далі – і робота на шахті, і в далекому Саратові на заводі, і Уренгой, і знову Гадяч…

– Уся біда – горілка заважала. Де чарка – там і провалля. Я цього не приховую, – зітхаючи, зізнається Іван Васильович.

Де не колектив – там і п’янка. Компанії, гуляння – він намагався втекти від цього, але не зміг.

Тоді сигнальною тривогою похитнулося здоров’я –  у 40 років стався інсульт.

– … І після того пішла боротьба за життя. Мама вимолила мене.

Його ледь живого відвезли до реанімації. Матір до Івана Васильовича не пускали, а тільки говорили: «Ви, мабуть, не стійте, ідіть. Будемо вже його готувати…»  Вона ж упала на коліна і почала молитися. Через кілька днів лікар заявив: «Ідіть по одяг». У мами все й похололо. А він продовжує: «Уже матюкається», – посміхаючись, згадує  Іван Васильович.

Він майже рік не говорив і не виходив з дому. З п’ятого поверху, де мешкав разом із матір’ю, важко було сходити, але чоловік пересилив хворобу.

– Думаю, якщо Бог дав життя – буду боротися. Мою міміку і буркотіння розуміла лише мама, а потім до рук потрапили псалми. Так на церковних співах і повернув мову.

Змінивши квартиру на будинок, Іван Васильович облаштував собі турнік, бо вдома немає спеціального тренажера.

– Щоранку виходжу на зарядку — беруся за трубу і присідаю, – розповідає чоловік.

Кожного дня Іван Васильович виїжджає на прогулянку. І так уже 15 років. Хоча, що там казати,  гуляти по Гадячу нелегко.

– Найважче заїжджати у двори до під’їздів – бордюри заважають. Я ж не підніму сам коляску. Доводиться викручуватися – газоном об’їжджати, – говорить.

Попри труднощі Іван Васильович не втрачає оптимізму. Навіть похвалився, що скоро їде на змагання від Гадяцької організації людей з обмеженими можливостями.

…Від’їжджаючи, Іван Васильович на моє скупе «До побачення і успіхів Вам», відповів: «Бережи здоров’я». Я кивнула головою і задумалася: кому, як не цим людям навчати нас цінувати те, що маєш.

P.S.Знаю, що ця історія викличе двояку думку – хтось скаже, що ми і є руйнівниками своєї долі, комусь буде привід задуматися, хтось почерпне гарний урок… Але  знайте, поруч з нами є люди, які потребують простого людського розуміння.

Олена Савченко