«Тепер уже жити можна, так знову ж війна почалася, будь вона не ладна!»

– Вийшла трохи замести, бо невістка вранці різала качок та, видно, спішила, бо сьогодні корів пасти. А я й думаю згребу, – спирається на ручку дверей 89-річна Ганна Іванівна Василенко. Повільно ступає від погреба до порогу хати.

Вона заходить у натоплену хату, дорогою підтримує розмову:

– Хочеться ж помогти… Вони мене й гонять, а я ж без роботи не всиджу, – зізнається Ганна Іванівна.

За кілька хвилин старенька виносить із кімнати вузлики. Не поспішаючи, розгортає їх і переповідає історію свого життя.

– Я ж чоловіка і трьох синів поховала, – зітхає бабуся.

Із розгорнутого вузлика видніються нагороди – медалі та ордени за працю. Здається, ці вузлики для Ганни Іванівни все – і пам’ять, і біль спогадів за невтомно прожиті роки. 

– Я й трактористкою була перед війною, і в тюрмі сиділа (з Донбасу втекла), і дояркою пропрацювала, – згадує нелегкий життєвий шлях Ганна Іванівна.

Вони з матір’ю залишилися удвох. Батько, дві сестри і брат померли в роки голоду.

– Чотири  класи в школу походила боса. Було, ганчір’ям ноги пообмотую, вийду на гору – уже розмоталося. Сідаю на снігу і обмотую знову. Тоді покинула.  Пішла працювати в свинарник, – розповідає бабуся.

Вона вийшла заміж за хлопця-сироту, що тільки-но повернувся з війни. Так і зажили. Невдовзі молода сім’я поповнилася дітворою – одне за одним народилися четверо хлоп’ят.

– Чоловік, коли прийшов із війни, кашляв дуже. Працював на свинарнику. А тоді морози були не такі, як тепер. Прийде було, бідненький, в «ризових» чобітках, поки роззую, а ноги попримерзали до чобіт. Простудився, запалення підхопив. Скоро й поховали, – зітхаючи, згадує Ганна Іванівна.

Їй ніколи було здаватися – четверо діток, недобудована хатина… Усе звалилося на плечі жінки. Та вона втрималася.

– Продала корову й за ті гроші почала будувати хату. Думаю, чотири сини, чотири ж і невістки буде. Треба, щоб усім місце було, – по-господарськи розповідає бабуся.

Сама взяла кредит у колгоспі, сама й дерево просила, сама й «фундамент копала». Вона обводить поглядом стіни теплої хатини і не вірить, що колись зводила її САМА.

– Уночі копала траншею. Удень було ніколи – трудилась на ланці.  Добре, хоч мати помагала з дітьми. Було, посаджу її на порозі, а сама рию, бо так боялася, – згадує Ганна Іванівна.

Підняла синів на ноги, діждалася й невісток, а там і онуків та правнуків.

– Уже й не перерахую, – і посмішка зринає на вустах бабусі.

Оце її найбільша радість на схилі років – знати, що рід продовжується, гортати сторінки прожитого, неначе чужу книгу життя. Мов і не було. Тільки вузлик із медалями «за труд» укотре зажене у спогади, де, на жаль, так мало світлого.

Сторінку підготувала Олена Савченко