«Не пам’ятаю, яка на смак вода у Пслі…»
– Хто ж тепер буде хлопців із цигарками ганять? – зітхають мої друзі-однокласники, вдивляючись у кадри ТСН. У черговому випуску новин показують вчителя фізкультури Гадяцької школи № 4, якого визволили з полону. Мабуть, того дня до телевізора прилип чи не кожен третій житель району.
Хлопці, підперши голови, дивляться, як Володимир Михайлович Донос пересувається на інвалідному візку. Посміхається з телеекрану, наче їм. Однокласники згадують, як Михайлович (саме так звикли називати його учні 4-ої школи) «ловив» школярів-бешкетників, які курили поза рогом. Згадують, як фізкультура перепліталася з уроками географії, історії, хімії… Бо Володимира Михайловича що не спитай – усе знає.
…Він, трохи оговтавшись у лікарні, вирішив зробити сюрприз для колег і учнів – приїхати у рідну школу в переддень професійного свята. Педагоги, до речі, такий подарунок готували йому – думали навідатися до Володимира Михайловича в київський госпіталь. Але він так рвався у Гадяч.
– Три з половиною місяці не був удома! У лікарні лежить і каже: «Не пам’ятаю, яка на смак вода у Пслі…» І ми заїхали додому, сумки поставили і відразу ж поїхали до річки. Я набрала Вові води, він умився і зробив ковток, – розповідає дружина Ярослава, притримуючи двері автомобіля, в якому сидить Володимир Донос. На руках у обох синьо-жовті браслети.
Володимира Михайловича, пересадивши з машини у інвалідний візок, везуть по асфальтованій доріжці до порогу школи. По обидва боки живий коридор – учні святково одягнуті, із символічними прапорцями та стрічками. У руках дітвори – розмальовані плакати із написами: «Наш герой!»
Уся школа зустрічає Володимира Михайловича оплесками і вітаннями. Учителі і старшокласники не стримують сліз. Фізкультурник посміхається і кидає жарти. Перед самісіньким порогом учителі-колеги дарують квіти, обіймають і цілують. Він сміється:
– Усі поцілували? – питає.
Колеги везуть Володимира Михайловича по пандусу в школу. Він знову жартує:
– Це, мабуть, спеціально для мене й будували, так?
Володимира Доноса завозять у актовий зал. Тут, за традицією, відбудеться святковий концерт до Дня вчителя. Здавалося б, усе як і завжди: рідна школа, рідні обличчя, учительські будні та свята. Тільки б здоров’я…
– Приїхали на два дні. Потім знову у київську лікарню на реабілітацію. Поставлять навчальний протез, який надає держава. Про постійний поки що мова не йде. Плануємо взяти машину, щоб можна було комфортно їздити в госпіталь – часто доведеться бувати в Києві. Людей щоразу не напросишся, – говорить дружина Ярослава.
Каже, що спочатку Володимиру Михайловичу дуже хотілося квашених яблук, кавунів. Тепер просить м’яса – для відновлення білкової маси.
– Важко було, коли з Вовою зв’язку не було. А тепер удома – ми з усім справимося. Я казала: мені головне його сюди забрати – я його на ноги поставлю.
Олена Савченко
Яка машина? Люди останны копійки від себе відавали, щоб з полону визволити та на лікування. Іншим пораненим майже нічого не дали. Війна ще не закінчилась, ще скільком можуть гроші потрібні бути. Не використали гроші на викуп – дайте іншим. Це ж людські гроші. Та й інші пропавші є, може ще помагати прийдеться
Да уж, не ожидали
Шановні, не жалійте за тим, що допомогли людині коштами. Пожертвувані гроші – вже не ваші.Тепер родина Доноса вправі розпорядитися ними, як вважає за потрібне. Збиралися гроші на викуп хоча відразу було зрозуміло, що ніхто якогось викупу і не вимагав. Це все фантазії збирачів милостині. А люди вірили і давали з кожної людини у дворі по 100 гривень. До однієї бабусі завітала збирачка коштів і почала вимагати сотню. У старенької такої суми не виявилося. Волонтерка суворо запитала, коли у бабці пенсія і пообіцяла прийти по недодані гроші. І прийшла таки. А збір коштів під запис по організаціях, де кожного, хто з якихось причин не міг внести гроші, автоматично віднесли до ворогів України та піддали осуду. Машину вирішили купити? Це їхне право. Їхні гроші.