«Не вбивай, прошу, у мене двоє дітей…»
— Е… Дурна якась ця війна! Оце я від телевізора не відходжу, усе дивлюся і не можу нічого зрозуміти. Про те, що ми воюємо з «братнім» народом, я вже зрозумів. Віддавав гроші з щойно заробленої пенсії, слав смс-ки на армію… Сидів перед телевізором і …гриз нігті. Переживав. А потім, як ви, молоді, кажете, «забив», — розповідає мені знайомий дядя Вова, який годиться мені в батьки.
Він уже років з кілька спирається на паличку – отримав травму на роботі. А колись, ще й я пам’ятаю, бігав дай Боже! Допрацював до пенсії, зараз хазяйнує потроху. Ось місяць чи два тому махав тим ціпком, казав, що піде на війну. А це охолов.
— Не дивуйся, що так. Хай ті гроші, мені не жаль, мо, підуть таки комусь хоч на каску. Та більше ні копійки не дам. І телевізор виключу, — зітхає дядько.
А потім поволі переказує мені почуту «від чесного чоловіка» історію. У якомусь із недавніх боїв чимало наших пішло. Були й такі, кого просто поранили. Мовби й шанс на життя ще був, так добивали вороги.
— Кажуть, серед таких був і наш, із району. Лежав підстрелений та й просить: «Не вбивай, прошу, у мене двоє дітей…» А той, що думав добивати, й каже (ще й такою, знаєш, полтавською говіркою): «А звідки ти?» Наш: «З Гадяча». А той йому: «А я з Хорола. Живи». І залишив його, – переказує дядько, немов сам там був і чув ту розмову по буквах.
У мене волосся стає дибки — якось не по собі. Мабуть, і вираз обличчя змінився, бо Володимир Іванович зразу підмічає:
— Ото ж і я так. Дурно мені стало, та й усе. Оце зрозумій їх там. Якась безглузда війна… — і дядько нервово підпалює цигарку. Затягується і ніби грається димом, дмухаючи в повітря.
Ми не продовжуємо розмову. Бачу, що з дядька вже й слова не витягнеш, та й у мене бажання говорити якось зникло. Я мовчки допиваю лимонний чай, яким кожен раз пригощає мене дружина Володимира Івановича, і йду до дверей. Поки взуваюся, чую, що дядько вийшов із балкону і знову ввімкнув телевізор. Не витримав.
Олена Козаченко
