Уже є в нас «трьохсотий». Не знаєш, що це таке? Та точно не знаєш.

«Сиджу убухуюсь»

На лавці, що, здається, аж плавиться від спеки, сидить чоловік середнього віку. Він, утупивши очі в гарячий асфальт, немовби завмер серед бурхливого життя міста. Під лавкою біля ніг стоїть баночка зі слабоалкогольним напоєм.

Ми, шукаючи респондентів для опитування, поглядом ловимо цього чоловіка. Підходимо ближче, сідаємо поруч. Він мляво відповідає на наше запитання, та тільки-но ми збираємося попрощатися, спиняє нас.

– Дівчата, зачекайте, ви ж з редакції, так? – витягує з кишені невеличкий папірець.

Я, спочатку подумавши, що то купон безкоштовного оголошення, усе ж учитуюся в написане. На жовтому папірці чорними буквами написано «Повістка». Із листочка дізнаюся, що чоловік проживає в Малих Будищах. Повільно переводжу на нього погляд і запитую:

– Ви вже були в райвійськкоматі? Можливо, Вас просто визвали, щоб поставити на облік, перевірити дані чи як там?

– Був. Другого числа вже з речами, – коротко відповідає чоловік і знову опускає очі. Руки його тремтять, а разом із ними і папірець.

– Так Ви від хвилювання вирішили випити? – несміливо питаю, бо просто не добираю слів.

Він відповідає, кивнувши головою. А через кілька секунд видавлює:

– Сиджу убухуюсь…

– Рідні вже знають? – продовжую, щоб не втратити нитку розмови.

– Матерям сказав, – знову відповідає скупо.

Після довгої паузи, чоловік ховає повістку в кишеню.

– А в мене ж двоє діток. А я… – перериває думку, махає рукою і відвертається.

Я німію. Від кому в горлі не зривається жодне слово. Ловлю не менш розгублений погляд колеги, підгинаю плечі і наважуюся на ще одне питання.

– Когось ще із Вашого села забирають?

– Уже є в нас «трьохсотий». Не знаєш, що це таке? Та точно не знаєш. Короче, приїхав один – руки трусяться, писати не може, майже не чує. «Градом» накрило.

Я мовчки слухаю. Зітхаючи, збираюся прощатися.

– Навіть не знаю, що Вам сказати. Побажати удачі? Якось по-дурному. Ні, скажу так: повертайтеся скоріше додому. Живим.

Чоловік, прислухаючись до мене, знову втуплює очі в гарячий асфальт. Через кілька хвилин, коли я відійшла метрів на два, він піднімає голову і якось нервово посміхається:

– Ми ще побачимося?

– Не знаю, – через плече відповідаю я, сприймаючи це запитання по-своєму.

– Не кажи так, чуєш?! – доносяться мені в слід слова.

– Ой, вибачте. Побачимось, – відповідаю я, зрозумівши, що сказала дурницю.

Олена Козаченко