У пошуках мирного неба над головою

Переселенці зі сходу в пошуках вакансій у Центрі зайнятості.

Переселенці зі сходу в пошуках вакансій у Центрі зайнятості.

Поділитися новиною

Переселенці зі сходу в пошуках вакансій у Центрі зайнятості.Уже кілька тижнів поспіль у районі ширилася інформація про те, що до Гадяча докотилася хвиля переселенців із «пекельного» Східного регіону. Та найближчими вихідними вона офіційно підтвердилася. Щоб не гаяти часу, уже в понеділок зранку ми зв’язалися із заступником голови РДА Сергієм Бондаренком. Із перших уст почули ось що:

«Із східних областей до нас прибуло 13 людей, яких ми розселили у готелі «Жовтень», узагалі в  районі переселенців уже близько 80.

Усі вони направлені від громадських організацій. Ми відповідно подавали запити, що можемо прийняти людей.  Двоє діток перебувають на оздоровленні у таборі «Горизонт», саме встигли на відкриття другої зміни.

На допомогу відкликнулися місцеві підприємці Білоцерківець, Жуковець – сприяють фінансово. Біженці двічі харчуються у піцерії «На Гетьманській», а також у закладі «Золотий Колос».

Створений координаційний центр, щоб люди могли звернутися у будь– яку з потрібних організацій – чи то Центр зайнятості, чи то в управління соцзахисту».

За словами чиновника, Гадяччина готова надати прихисток землякам, і ймовірно, що найближчим часом на теренах району знову з’являться вихідці зі східних регіонів. Тому нині ведуться перемовини з керівництвом ще одного місцевого табору «Іскорка», щоб зарезервувати путівки для оздоровлення дітей переселенців.

Ось так, хоч готель і збиралися ліквідувати, та все ж він он як знадобився. Кажуть, ще можна 50– 60 чоловік заселити.

Попри те, що, як нам сказали, переселенці не бажають зайвої уваги від преси, ми все ж навідалися до «втікачів від воєнного лиха».

Було близько 12 години дня. Біля готелю пусто, лиш один хлопчина ходить довкола, нудиться. Через кілька хвилин заходить у приміщення і сідає в холі на дивані. Нас зустрічає чергова. Жінка говорить, що люди, які приїхали, розійшлися – обідня пора. Зустрівшись поглядом із хлопчиною, запитуємо, чи сам він не зі сходу. Виявляється, що з Луганської області. Погоджується на розмову.

«Дивно було, не думав, що серед ночі сам голова РДА приїде…»

Давиду Шепилову 17 років. Сам він із міста Лисичанськ, що на Луганщині. До нас приїхав сам, без батьків. Розповідає, чому так.

«Коли все почалося, я поїхав у Полтаву, був у друга, думав там навчатися. Два курси закінчив удома. Жити в товариша більше не було можливості. І повертатися додому ніяк. Батьки знають, де я. Це ж вони мене сюди й направили. Подзвонили на «гарячу лінію» і дізналися, де можуть мене прийняти. Їм поки нереально вибратися звідти – автобуси не ходять. По телефону кожен день телефоную їм. Ситуація жахлива, та в рідному місті поки спокійно. Від Луганська до нас дві години їхати. Там стоять російські ополченці. Коли виїжджаєш уже в Рубіжне (місто, розташоване на лівому березі річки Сіверський Донець поряд з містами Сєверодонецьк і Лисичанськ – авт.), там стоять уже українські блок– пости. А в нас у місті російські. Були й перестрілки, але менші, ніж у Луганську. Три мости зірвали через річку Сіверський Донець. Залишився тільки один – через нього я і виїхав. Уся рідня залишилася там.

Сюди приїхав. Вийшов на автостанції, розпитав що і до чого. У годину ночі був тут. Стукав у готель, але не відкривали, тоді зв’язався з волонтером, а він набрав когось, мабуть, вашого голову адміністрації. Дивно було, не думав, що серед ночі сам приїде… У готелі умови нормальні, годують. Обіцяли в табір улаштувати».

«Що воно таке «сепаратисти» чи «сепаразити?»

Попрощавшись із хлопцем, зустрілися знову з черговою. Розговорилися. Кому ж, як не працівникам готелю, знати все про своїх поселенців. Тож ось що ми почули.

Ще два тижні тому приїхала перша сім’я біженців – з Сєверодонецька. Троє дітей, чоловік і дружина, бабуся. Своїм автомобілем. Зараз вони живуть в районі Сарського. Самі винайняли будинок. Дітей двох віддали у табір «Світанок».

Одна жінка приїхала з чотирирічним хлопчиком. Є родина з Краматорська – хлопчик, дівчинка, мама і бабуся, –  розповідають жінки.

«Ще одна молода дівчина ходить в українському вбранні. Вона прийшла до нас, а ми ж і питаємо: звідки Ви? А вона відповідає: з Луганська. Ми говоримо, що у вас такий прикид – вишиванка… А вона каже, що тепер тут може вільно так ходити. А там би вбили за це», –  продовжують.

Не могли працівниці спокійно дивитися на те, що переселенці приїхали майже без нічого. «Самі пакети. Видно, що згребли – з тим і приїхали», –  згадують.

«Є чоловік, якийсь видно бізнесмен, приїхав своїм автомобілем. Каже, що всі рахунки заблоковані. Сам мав колись рідню у Веприку чи Соснівці – зараз шукає хоч когось. Видно було, що поскидав у машину що встиг – подушки, ковдри…

Одна розповідала, що збиралася у Воронеж до родичів їхати – не доїхали. Там зенітка, там літак летить, прямо перед ними обстріляли автобус. У лісосмузі в машині перележали і швиденько сюди. Розповідає, що поїхала в Полтаву до родичів, а вони також сидять без роботи, вона довго в них жити не могла. Тоді пішла в облдержадміністрацію, щоб підказали, куди можна поїхати. Вони запропонували Лубни і Гадяч. Вибрала наше місто, бо пообіцяли в табір малого влаштувати, а він у неї алергік. Каже, що й природа тут гарна, і йому для здоров’я буде корисно», –  розповідають працівниці.

Цікавилися жінки і настроями людей на сході, мовляв, чи правда, що так рвуться до Росії. А вони кажуть, що то все неправда.

«Розпитували, що воно таке «сепаратисти» чи «сепаразити», а чоловік розповідає: живуть люди (без роботи) в одному дворі – одні пішли в народне ополчення, бо знають, що треба відстоювати свою свободу, а інші – по той бік, бо там платять по 8 тисяч. І тепер війна між своїми, один проти одного».

«Сюди нас привіз полтавський автомайдан»

На третьому поверсі в одній із кімнат працює телевізор – родина з Краматорська дивиться новини.

«У нас удома вже два місяці немає телебачення», –  говорить Олександр Борисович. Він разом із дітьми– школярами Альоною і Дімою приїхав минулої п’ятниці.

Мама поки залишилася там, бо працює. Сюди приїхали автобусом, але їхали «по кругу», бо там не ходять ні електрички, ні потяги…

«Я ж був останнім часом безробітній, тому мені не було чого втрачати. А от дружина тримається за роботу», –  розповідає чоловік.

«А як дізналися, що можна поселитися в Гадячі?» –  питаємо.

«Сюди нас привіз полтавський автомайдан, а з ним ми зв’язалися через Інтернет, як з волонтерами», –  відповідає.

Чоловік говорить, що поки що все є, сам же у пошуках роботи. Говорить, що багато людей уже з рідного міста повиїжджали. Весь час обстріли, донька вже панічно боїться цих звуків.

«Уже дійшло до того, що почали прокидатися під звуки вибухів. То вночі стріляли, а то і вдень почали, –  говорить Олександр Борисович і продовжує: –  Чув, що вже сепаратисти не випускають чоловіків і хлопців, старших за 15 років».

Дзвонила дружина, розповідала, що вночі знову обстрілювали, дитячий садок зруйнували. Жах.

«Бандюган, побачивши синьо– жовту стрічку на сумці, плюнув мені під ноги»

Іду до тієї молодої дівчини у вишиванці, про яку говорили працівники готелю. Звуть корінну луганчанку Оксаною із милозвучним прізвищем Лебідь.

Добиралася дівчина сюди також сама, за підказками полтавського координатора. Батьки лишилися там.

«Вони пенсіонери, думають, кому тут потрібні… А для мене, може, це квиток у майбутнє, бо на окупованій території жити важко. Особливо психологічно, коли прокидаєшся під звуки гранат…

А в нас півобласті окуповано, таке враження, що пірати Сомалі захватили. Хлопців заставляють воювати під дулом кулемета. Хто думає, що то американці, хай під’їде до блок– постів і почує, як чисто говорять російською. Усі знають, що за цим стоїть Російська Федерація, у нас називають просто «рашка».

Багато знайомих вже виїхали – і в Київську область, і в Чернігівську. Дехто боїться, бо кажуть, що молодих хлопців знімають навіть із поїздів, щоб ішли воювати.

У самому Луганську поки тихо, частину розгромили, людей немає, місто вимерло – увечері нікого не зустрінеш. Також чула, що заставляють здавати дань нинішнім ЛНР– вцям на розвиток Луганської народної республіки.

Тут морально спокійніше. Хочу піти на роботу. За освітою я фінансист, маю банківський досвід.

Не хочу в Росію. Луганськ – це Україна.

Пам’ятаю, як 9 березня, на день народження Тараса Шевченка, ми збиралися біля пам’ятника. Підігріті алкоголем молодики з триколорами залізли на пам’ятник і поскидали всі квіти. А один бандюган, побачивши синьо– жовту стрічку на сумці, плюнув мені під ноги. Як так жити?!

Мені легше, бо мене ніщо не тримає, дітей немає… Але все ж сподіваюся, що колись повернуся. Там і робота була, і все. Просто не віриться, як ми у ХХІ столітті в центрі Європи дожилися до такого!»


Звичайно ж, людям потрібна допомога, а особливо фінансова, бо, як то кажуть, не хлібом єдиним… Рахунок ще не створений, але хто не стане осторонь уже не чужих, а спільних проблем, і подасть руку допомоги, то для тих даємо поки що контактний телефон Сергія Бондаренка, заступника голови райдержадміністрації з гуманітарних питань: 2– 25– 84. А тільки– но з’явиться номер рахунку, опублікуємо його в наступних номерах тижневика.

Оксана Лебідь у кімнаті готелю «Жовтень».

Олена Козаченко

Фото Оксани Кириченко

4 коментарі до “У пошуках мирного неба над головою

  1. Женщины с детьми понятно,а че делают мужчины здесь?Должны защищать свой дом свою землю,а не ребята с западной и центральной Украины которы по 20лет.

  2. А как объясните что люди гибнут от обстрелов “доблесной” нац.гвардией – простые люди, маленькие дети Или этого “правдивое” украинское СМИ не показывает???

  3. УкроСМИ ведут грязную информационную войну. Ну не хотят дончане жить в одном государстве с галичанами, совершившими госпереворот, ну что-ж ты сделаешь… А Хунта, вместо того, что бы мирно, в процессе переговоров всё это разрешить, бросила против донбасса войска и банды правосук, узаконив их как нацхвардию. И теперь орут о террористах, хотя если посмотреть, кто стреляет по городам и посёлкам, разрушая дома, школы, больницы, убивая мирных жителей то этими террористами окажутся …. хунта с укр.армией и нацхвардией (нацгадами)

    Источник: http://polemika.com.ua/article-149081.html

Comments are closed.

LIVE OFFLINE
track image
Loading...