«Не каждому дано право ходить по последним метрам родной земли»

28 травня, здавалося б, звичайнісінький весняний день. Та… не для всіх. Гортаючи календар, вдивляючись у дати, не завжди звертаєш увагу на дні, присвячені військовим. Можливо тому, що армія у нас нині така… Але ж у сімейному альбомі кожного точно знайдуться фотокартки, де тато чи дідусь у формі. Ось і ці шестеро чоловіків годяться мені в батьки. Та розмова з ними внесла в наші неспокійні будні, коли іноді так бракує справжнього патріотизму, дух відданості рідній землі.

Їхнє свято, таке непомітне для інших, раз у рік, 28 травня, об’єднує всіх прикордонників району в піснях і спогадах за одним столом. Учора, як і вже десятки років поспіль, їхня традиція знову ожила.

Червонопрапорний Закавказький прикордонний округ, 41 Нахічеванський прикордонний загін. 1989–1991 рр.

Минуло два десятки років, а Олександра Федоровича досі не відпускає пам’ять років служби на кордоні між Радянським Союзом та Іраном. Застава під номером 2, позивний «Каратон», а командира взводу, старшого лейтенанта, називає на ім’я! Для когось, здавалося б, дрібниці, але для тих, хто з честю називає себе прикордонником – це не просто слова, а деталі спогадів незабутніх років служби.

«Кордон проходив по річці Аракс, Нахічеванська автономія у складі Азербайджану. Наш прикордонний загін охороняв близько 170 кілометрів кордону», – розповідає Олександр Федорович.

Йому було 19, коли його призвали виконувати обов’язок перед державою.

«Чого я йшов саме у прикордонні війська? Бо дуже хотів. Тоді патріотизм був не просто порожнім словом. Навіть думки не було, що 2 роки пройдуть дарма. Я охороняв кордон і гордився цим. Була в нас така поговірка: «Не каждому дано право ходить по последним метрам родной земли».

Гордість переповнювала і тоді, коли молоді хлопці, сини друзів, казали: «Я хочу в прикордонні війська, де служив дядя Саша».  

«Служба сниться і по сей день – два-три рази в рік точно», – говорить Олександр Федорович. 

Дорогі для чоловіка не тільки спогади днів служби, а й «фронтові  товариші». Один живе у Липоводолинському районі .

«Ще один – Юрій Юрійович Юр’єв. Він був начальником радіостанції, і позивний був «Ю в кубі», – розповідає Олександр Мантій.

«До подій цього дня, якби був у мене син, то сказав би: йди служити. Але зараз… мені жаль тих хлопців. Я думаю, якщо йти зараз щось обороняти, то треба таким, як ми. У нас є військова підготовка. А хто ж на світ буде пускати майбутнє покоління?» – говорить чоловік.

На запитання, як відзначаєте День прикордонника, в Олександра Федоровича відразу змінюється настрій – з’являється посмішка, і він умить поринає у святкові спогади.

«Ой, цей день для нас особливий.  Хлопці-прикордонники з’їжджаються  в Красну Луку, де ми культурно відпочиваємо. Беремо гармошку, бубон. Варимо юшку, співаємо армійські пісні. У нас суто чоловічий колектив. Співаємо, танцюємо, хто хоче – грає в карти. Враження не описати, одне скажу, це день трепету.

Дружина, спасибі їй,  усе розуміє. Відсвяткувавши, ми виходимо на місток, можемо феєрверки попускати…Ні вчора, ні завтра просто так фуражки не одягнеш ні в місті, ні в селі. А в цей день це святе!»

Володимир Павлович Близнюк, м. Гадяч.

Червонопрапорний Середньоазіатський прикордонний округ, Таджикистан. 1979–1981 рр.

Володимир Павлович починав службу на Памірі, Горно-Бадахшанська автономна область.

«То була найвища точка в Союзі», – згадує чоловік.

 Застав Володимир Близнюк і бойові дії в Афганістані. У числі перших потрапив у пекло війни.

«Я до останньої хвилини не знав, куди ми їдемо. Нас везли 4 доби», – згадує чоловік. 

Повернувся додому випускник медучилища вже з інвалідністю.

«Службою задоволений, а ще тим, що повернувся живий», – говорить Володимир Павлович.

З дев’ятьма товаришами призивався, у такому ж складі і повернулися. І щороку їх об’єднує дата в календарі – 28 травня.

«Зустрічаємося чи в Полтаві, чи в Сумах, чи в Гадячі. Ось нещодавно їздив на зустріч – 35 років як закінчив медучилище. Уже хлопці з сивиною, аж не віриться», – говорить.

Іван Миколайович Гапша, с. Ціпки.

Гродненський прикордонний загін. 1985–1987 рр.

Іван Гапша був водієм-стрілком на першій прикордонній заставі імені Героя Радянського Союзу В.М. Усова. Охороняв кордон між Радянським Союзом і Польщею. Служив  разом із Олександром Півтораднею з Лютеньки та Юрієм Білоцерківцем із Веприка.

«Служба не з легких, забуваєш про день і про ніч», – згадує Іван Миколайович.

Син прикордонника пішов по стопах батька  – зараз навчається у Харківському університеті протиповітряної оборони.

«Ви наштовхнули на такий вибір?» – питаю.

«Так, я. Хотів сам колись залишитися, стати прапорщиком, але то був час Афганістану, тож я пожалів батьків», – говорить прикордонник.

А ще згадує: «Я коли приїхав на заставу, там було написано: «Не каждому дано право ходить по последним метрам родной земли». Ці слова пам’ятає кожен прикордонник. Ми тоді йшли всі. Як хто не служив, то вважалися неповноцінними людьми».

День прикордонника Іван Гапша не минає ніколи, і дружина знає, що ця дата свята. І навіть коли чоловік працював у колгоспі, там керівник знав, що в цей день треба відпустити.

«…У мене син коли вступав до університету, людей було сила. І я, як побачив фуражку,  як ото бик на червоне, летів до того чоловіка. Розпитав, де служив, поговорив. Як був на Белгородському кордоні, то до кожного прикордонника підійшов, розпитав. Так уже склалося. Поки живий, так і буде», – розповідає Іван Миколайович.

А ще запевняє, що таких друзів, яких  зустрів в армії, не зустрічав навіть на «гражданці».

У шафі кожного прикордонника висить армійська форма. Та Іван Гапша її береже, як реліквію. Навіть діти її жодного разу не чіпали.

Олександр Миколайович База, м. Гадяч.

Афганістан, 1983–1985 роки.

Він із першого дня «на Афгані». Звідти привіз медалі та подяки від афганського народу, а ще тяжкий посаг – інвалідність. 

– Ви знали, куди їдете?

– Я просився туди.

– Скільки років було Вам, що такий азарт?

– 18. Було цікаво побачити, що таке війна.

– Побачили?

– Побачив. Отримав рану через 18 днів служби. Призивався 22 лютого, а 12 березня вже був поранений.

– Батькам писали?

– Боже сохрани!

– А зараз би пішли відстоювати кордони держави?

– Так, тільки ж інвалідів не гукають. Треба буде – то підемо.

Була перспектива у Олександра Миколайовича зробити військову кар’єру. Але вдома чекали дитина та дружина, яка навіть не знала, що чоловік несе службу під кулями, на чужій, далекій, непотрібній війні.

Василь Іванович Мигаль, с. Красна Лука.

Червонопрапорний  прикордонний округ, Закарпаття, 1976–1978 рр.

Василь Мигаль  ніс службу у місті Чоп, на кордоні із трьома державами: Угорщиною, Чехословаччиною та Україною.

«Тоді ж такий час був, що хотілося служити.  Спочатку хотів у морфлот, але підказали, що прикордонні війська також почесні.  Думав і залишитися чи піти в правоохоронні органи, тепер -то жалкую», – розповідає.

«Що найважче було на службі?» – питаю.

«Для тих, хто фізично був погано підготовлений, тим було важко. А мені – ні, я в школі займався спортом, завжди тримав себе у формі. А це в армії було важливо».

Береже Василь Іванович і форму, хоча давно вона вже замала. А фуражка – то святе, особливо в такий день.

Сергій Олександрович Нікітенко, с. Біленченківка.

Афганістан, 1981–1983 рр.

П’ять біленченківських хлопців з одного класу були призвані 25 жовтня на службу до лав Радянської Армії. Усі п’ять потрапили в гарячі точки Афганістану. Серед них був і Сергій Нікітенко.

Попри те, що служба в прикордонних військах додала гордості, дала добрячий життєвий урок, але ж могла і назавжди позбавити можливості ще колись побачити сонце.

Він знав уже в Полтаві, куди заведе його доля. Та каже, що не шкодує нітрохи.

«Отримав той досвід, який і хотів, та навіть більше. Просто навчило розуміти життя», – говорить Сергій Олександрович.

Рідні Сергія гонили подалі від себе думку про те, що він може бути на війні. Не знали того, допоки чорною хмарою не накрило рідне село –  в Афганістані  загинув однокласник.

Відслуживши два роки, Сергій Нікітенко отримав поранення. Хто знає, можливо, то був знак – пора додому. Війна залишила свій слід – зробила молодого хлопця інвалідом.

Цього року Сергій хоче запросити товаришів по службі з інших районів у рідну Біленченківку.

«Тут вони ще не були. Усе ж таки хлопці, що загинули, тут поховані», – говорить чоловік.

Щороку прикордонники збираються саме в Біленченківці, бо саме там два роки тому поставили символічний знак – прикордонний стовп.

«Серед села стоїть, зараз це рідкість. Думали в Гадячі місце визначать, та якось не склалося. По всій області їх усього три», – говорить.

Здавалося б, різні люди проходили службу в різних місцях, а лиш один день у рік відтісняє всі плани та буденні клопоти.

Саме 28 травня збираються вже не хлопці-солдати, а мужні чоловіки, щоб згадати роки молодості, юності, роки давньої прикордонної служби. Саме цього дня стираються межі районів задля того, щоб організувати такий собі «батальйон», але без зброї, а просто, збираються, щоб побачити друзів, у кожного з яких по-різному склалося життя. Хтось, як кажуть,  вище стоїть, хтось нижче, але саме на День прикордонника це зовсім не має значення. Бо тоді, у далекі 1970–80-ті усі вони були рівні. Усі ходили по «последним метрам родной земли».

Олена Козаченко