«Мабуть, наплакалася бабуся над тими листами, бо видні потьоки»
Війна… 69 років це криваве слово нагадувало про себе кадрами з кінофільмів, рядками з книжок, а ще сльозами ветеранів та блискотом медалей на травневому сонці. Сьогодні ці п’ять страшних букв ожили знову і війнули холодом із минулого – внесли жахіття у мирне життя народу. Українська журналістка Мирослава Гонгадзе колись сказала: «В Україні жодне покоління не проживало більше 70 років без війни». Невже це наш вирок? А…може, нам під силу керувати долею своєї ж країни, і ще не все втрачено?
Здається, цього року День Перемоги буде особливим, бо на сьомому десяткові величної дати слова подяки ветеранам звучатимуть інакше…
…Перебирає Наталія Федорівна Орел старенькі пожовклі листи з самісінького фронту. А в смутних очах мимоволі читаю: «…Лиш би не було війни». У руках жінки — витерті від часу конверти.
«Це листи дідуся. Їх багатенько, але читаються погано – не завжди розбереш», – говорить Наталія Федорівна.
Батько її матері — Момот Андрій Іванович – загинув на війні. Його останні звісточки датуються 1942 роком. Писав, що сумує за домівкою, за рідними, а ще заспокоював, мовляв, «перемога за нами». Він знав і відчував, що Батьківщину визволять, але… без нього.
«Дідусь був політруком і весь час возив на передову бійців. Де загинув — невідомо. Його документи ми знайшли вже, як відзначали 30 років Перемоги – десь під Волгою», – згадує Наталія Орел.
Уся родина Момотів була евакуйована. Без Андрія Івановича залишилося п’ятеро дітей. Вони отримали поранення – потрапили під бомбування. У матері Наталії є навіть рани від осколків.
«Зараз троє доньок живі. Це моя мама, тітки Ліда і Луїза», – продовжує Наталія Федорівна.
Ці листи передала жінці бабуся, яка вже відійшла у вічність. Тепер Наталія Орел береже їх, як реліквію. Зараз є навіть рішення міськради про занесення ім’я Момота Андрія Івановича на Меморіальну дошку.
«Мабуть, наплакалася бабуся над тими листами, бо видні потьоки. Важко їй було, усіх сама ростила, дала освіту, вивела в люди», – говорить.
«Дорогая жена Катя, посилаю денег, получи срочно». Челябинская воинская часть», – знаходжу рядок, який непогано видно.
«Він був гарним батьком, дуже любив дітей. Колись у довоєнний час не було де тканини купити, а три донечки ж було. Дружина ж просить: піди купи, ти ж начальник. А він каже: ні, як всі, так і ми, стаємо у чергу», – згадує онучка фронтовика.
Бабуся (дружина Андрія Момота) померла 20 років тому.
«Була оптимісткою, – розповідає Наталія Федорівна, – …тому, мабуть, і вижила. Ніколи не плакала, городик тримала, квітами на ринку торгувала».
Зберегла вдячна онука пам’ять про діда не лише у фронтових листах. Зберегла і дідову хату, в якій нині живе. Дорожить вона родинним теплом своїх нащадків – героїв, які боролися за мирне небо над головами.
Ось уривки із фронтових листів Андрія Момота. Їм більше 70 років.
Добрый день, дорогие мои родные. Передаю вам привет от всей души. Я пока живу на старом месте. Беспокоюсь, что вы мне не пишете, получили ли вы деньги. Я ведь вам писал три раза, а ответа никакого, что безусловно меня беспокоит. Хотел бы еще вам послать, но нет ответа, то пока воздерживаюсь, а по получении ответа вышлю еще вам денег. Пишите все подробно на тот же адрес, что Юра писал. Я там получу всегда. А пока будьте здоровы. Остаюсь ваш, Андрей.
12.11.1942.
Добрый день, мои дорогие. Я жив, здоров. Я вам прислал 600р., а ответа нет. Прошу, пишите письма на адрес, бо он всегда на месте. Я выслал вам аттестат по получении, прошу ответить, чтобы я знал, получаете ли вы из военкомата пособие.
Про свои невзгоды напишу, как жив буду, яки мени траплялись и трапляються зараз.
Меня вы все знаете, а особливо Котя. Так вот, зараз я немного себя чувствую негаразд, тоесть невзгоды. Котя, если есть у тебя облигации, то одна твоя выграла 150 р. И я знал, но зараз не помню, но главное то, что в последний час в апреле месяце был розыгрыш. Прошу звинить, что плохо написал все это, конечно вы будете знать, когда вич на вич будемо.
А зараз бувайте здорови. Любящий всих вас ваш А.Ив.Момот. Жду с нетерпением ваших слов, хотя немного, хотя немного мои дорогиеЮрочка,сыночек, Розочка,доня моя Аня.
17. 04. 42 г.
Олена Козаченко
