Підслухані розмови
В кафе за столиком сидять дві жіночки. Одна на вигляд років 35, блондинка, в чорній сукні. Інша в джинсах і білому светрі, приблизно років 30. Перша розповідає другій: «Йду я вчора десь часів у 9 вечора через вуличку, за базаром. А ззаду за мною ще якась жінка йшла, по телефону балакала. Воно ж уже темно надворі було. Коли переді мною якийсь мужик став і стоїть, пройти не дає. Такий в спортивному костюмі, з виду годів 50, ну не молодий вобщем. А ще такий високий, чорний якийсь, на «чурку» похожий. Я так злякалась!
Добре що та жінка ззаду підійшла і телефоном на нього посвітила. Так він побачив, що я не сама. Не накинувся, розгубився. А ми, поки він думав – втекли! Маньяк, точно. Он же в газеті писали. Ото тобі й ходи сама. Ну його!»
Сивий чоловік із чорними вусами, у сірій куртці, береться з одного боку за мішок із комбікормом. Жінка (певно, його дружина) у коричневому старенькому пальті і темній шапці: «Хай би ці індики виздихали, як оце такий дорогий корм для них купувати!» Підтягує рукава, береться за кінці з іншого боку – і несуть до машини.
«Йду я недавно біля адміністрації, – розповідає молодий хлопчина в діловому костюмі своєму співрозмовнику, – а там у дворі чоловік старанно вимиває «Тойоту Ландкрузер». Це ж прямо на території державного закладу! Не знаю, як хтось, а я думаю так – якщо заробив на таку машину «вищого класу», то вже будь добрий, не жалій грошей на автомийку. Не позорно хіба, серед города машину мить?»
