Крик душі
Як не сумно усвідомлювати, але колись закінчується дорога, яка називається життям, і кожен із нас знаходить останній прихисток на цвинтарі – у загальному домі, де покояться наші предки, наші найдорожчі люди.
Цвинтар – обличчя міста, і рівень порядку на ньому відображає рівень порядку в усьому місті. Та пройдімо навколо цвинтаря. І ось ми на суміжній цвинтарю вулиці Будька.
Те, що ми бачимо – дуже невесело… Звичайно, мертві мовчать. Але ж ми – Люди, ще живі! І стає моторошно від нашої байдужості. Ніяк не вкладається в голові, як можна винести, вивезти побутові відходи (пір’я, банки, склянки, всіляку гниль тощо) із свого подвір’я і висипати поряд із святим місцем.
Знайте, що ви своїм сміттям засипаєте очі покійним рідним і близьким. А яка там багнюка після дощу, вибоїни, не завжди і до могили є можливість підійти.
Мабуть, дехто має надію, що мало хто ходить по цій вулиці, мало хто бачить. А як по ній везти покійника?
Шановна владо! Дорогі гадячани! Наш обов’язок перед тими, хто відійшов у вічність, перед нащадками – утримувати в чистості і порядку не лише свої будинки, квартири, але й ту спільну і останню квартиру.
Такий стан ганьбить нас живих і ображає пам’ять тих, хто вже в іншому світі. Та невже у нас не вистачить коштів і сумління, щоб привести в порядок прилеглу до цвинтаря дорогу? Адже для цього потрібно не так вже й багато – трохи наполегливості, трохи коштів, а найбільше – почуття господаря, любові до свого міста та відповідальності за стан справ у ньому.
Хочеться вірити, що у нашому місті знайдуться небайдужі люди, які допоможуть вирішити ці питання.
Іванна Романівна Накутна, м. Гадяч
