ВСЕ ЖИТТЯ В ОДНОМУ ЗОШИТІ
Добрий день, Сергій і вся твоя родина: мама, дружина, діти, брат і його дружина. Бажаю всім вам здоров’я, не хворіти, щоб усе було добре. Сергію, я казав, що напишу усю історію нашого життя, скільки пам’ятаю від 1933 року. Ось зібрався з думками, нехай буде вам на згадку.
Народився я 18 грудня 1927 року у Римарівці. У нас був колодязь у дворі, так усі сусіди брали воду, мали 1 гектар городу, клуню, сарай для двох коней і курей. Батько мій Григорій народився у 1902 році, то у революцію був ще молодий в армію, а вже у 1917, як стала Україна, батько був зв’язковим, бо був полковник Крупський із села Гречанівка, у 1918 році служив у в Армії Петлюри, то батько його знав, а на кінець 1920 року руські полк Крупського розгромили. У 1922 році батька забрали в армію, і він служив три роки у Сибіру, а у 1925 після повернення одружився із Софією Власенко, моєю мамою. Коли більшовики роздавали землю, то батько узяв десь за селом пару гектарів, дід мій Лука Кошман побудував нову хату, ближче до річки, батько лишився у старій. Там народився я і мої брати Дмитро і Володимир. А коли Ленін пообіцяв, що земля – селянам, а фабрики – робітникам, то батько казав, що з Української Армії півсела чоловіків прийшли із гвинтівками додому, не захотіли воювати проти більшовиків, бо дали землю задарма. Із 1921 по 1928 роки ті, хто набрали більше полів, – розбагатіли, а у 1928 році їх почали арештовувати, називали куркулями і вивозити у Сибір, а хто противився – розстрілювали. У 1931 році усіх, хто служив в Українській Армії, арештували, жінки залишилися самі з дітьми. Сільський голова знав, що батько мав зв’язок із Крупським, то казав, що прийшов приказ робить колгоспи, уся земля має бути державною. Батько віддав колгоспу землю і коней, пішли з матір’ю працювати у колгосп. Голову сільради через місяць арештували, а у 1932 році почали забирати у людей усі харчі, усе зерно, шукали на горищі, із шомполами ходили, кругом хати шукали, може, хтось закопав.
Батьки обідали у колгоспі, я і Дмитро ходили у колгоспні ясла. Восени 32-го у людей уже їсти було нічого. Дід Михайло (по матері) жив за лугом подалі від села, то вони з батьком закопали у вулику жито і мед, тож батько часом туди піде, принесе пару жмень жита і варимо, бо у колгоспі годували погано, «сама вода», казала мати, у яслах також харчування було погане.
У січні 1933 року плачу, бо голодний, мати каже: «Не плач, завтра будемо віяти квасолю, може, візьму у карман і зварю». На третій день ввечері бігли з Дмитром додому, бо знали, мати зварила квасолю у горщечку, я такий був радий. Але приїхали два сільські чоловіки і два в уніформі, думаю, з Гадяча і почали шукати зерно або щось друге, то вони забрали той горщечок ще гарячий із собою. Мати казала, що хтось побачив і заявив. Узимку йшли ми з Дмитром додому з ясел, і Дмитро ніс кусочок хліба показати матері, як він виглядає, зустріли по дорозі хрещеного Дмитра. Він просив у нас того хліба, ми відмовили, бо то для матері. Через пару днів хрещений Дмитра помер. Він потім плакав, мовляв, аби дав хліба, то може жив би. Брату тоді було 5 років. У лютому батько взяв материні золоті серги і відніс у Гадяч, там був магазин «Торгсин», де за золото можна було виміняти хліб. Хліба вже не було, батько взяв макуху соняшникову, круглу. Ми понаїдалися, а потім почали в нас боліти животи і почали сліпнуть. Батько казав макуха отруєна, заставив нас і матір закладати пальці в горло. Пару днів хворіли, а дід Лука також макуху ту їв, так через пару днів його хоронили, а я вже не знаю від макухи чи від голоду він помер, пам’ятаю його хоронили зимою 1933 року. До нас тоді прийшов хлопець сусідський, років 20 йому, пішов на город, де мати помиї виливала, дивлюсь у вікно, а він риється, може, яку кісточку з ягід шукав, тоді упав і замерз. Батько за ногу потягнув на дорогу, а на другий день забрали його на віз, бо їздили по селу забирали мертвих.
Там, де жили Жидівки, то був другий колгосп, у кінці Римарівки, то казала Марія Жидівка, що не баче сусідки уже пару днів, то пішла провідати. А та мала дитину, дівчинку. То не знає, чи дитя померло, чи було живе, а Марія побачила, як вона варила дитячі ніжки у каструлі. То її забрали, а чоловіка її арештували ще у 1931 році.
У нас через дорогу жили дві сім’ї, у одних двоє було дітей, у другій – троє. Їхніх батьків арештували, то діти жили самі, потім пропали кудись, ніхто й не знав, де ділися.
У 1934 році народився Володимир у лютому. Батько мав хорошу спеціальність, умів робити дахи із соломи, шив чоботи, робив печі, комини. Робив і голові колгоспу, і бригадиру, то йому продали хату за селом. Переїхали ми в березні 1935 року, жили в тій хаті до 1938 року. У 38-му прийшов приказ зігнати всі хутори до сіл, тож ми повернулися в село. Батько заробив трохи грошей, купили корову.
Якраз закінчив п’ять класів, прийшли до школи здавати останній екзамен. Об’явили війну – був 1941 рік. Почалась мобілізація тих, кому до 35 років. Батькові було 38 років, його до армії не взяли, заставили гнати колгоспні корови у Харків. Вибрали 15 чоловік із двох колгоспів, корів десь 60 штук. Серед дороги налетів німецький літак, почав стрілять, корови розбіглися. Згодом усі корови повернулися додому, а батько ховався на горищі. Двічі приходив голова шукав його, а ми не признавалися.
Одного дня пасли ми з Дмитром череду, до села приїхало чоловік 300 солдатів армія совєцька, почали окопуватися на горі, понаставляли гармат і кулеметів. Казали, що чекають німців із головної дороги, що йде до Гадяча, а німці поїхали малими дорогами. Хтось із солдатів прибіг і сказав, що німці вже у селі. Пішла паніка, ніхто вже не стріляв, усі здалися в полон. Німці їх забрали у Гадяч. За три дні перед тим їхала кавалерія, то один солдат забіг до нас у хату, попросив штани і піджак, переодягся, зібрав уніформу і поїхав, казав, що родом із Ромнів.
До приходу німців у селі були тільки жінки та бригадири, всі чоловіки були на фронті. Як зайшли німці у село, наш батько зліз з горища, де ховався. Через три дні приїхала жандармерія (німецька поліція), привезли у село коменданта села – польського німця на прізвище Круль. Поверталося багато чоловіків, що ховалися десь, як наш батько. То їздив той комендант на коні по селу і казав, що будуть збори і всім бути обов’язково, то я також пішов. Круль сказав, щоб вибрали голову села, поліцію, щоб дивилася за порядком. Нашого батька, як чесну людину, попросили вступить у поліцію. Всього вибрали сім чоловік, а треба було 12.
Як почали набирати на роботи у Німеччину, перша согласилася Надя Кошман, бо у неї мати була дуже вредна. Молодим хлопцям дали вибір – або у Німеччину, або у поліцію, то 12 чоловік набралося швидко, деякі поїхали у поліцію у Гадяч.
Голови колгоспів пішли у партизани, вони ховалися по лісах, і називали їх «совєцькі партизани». Один дядько із Петрівки пішов у поліцію і розказав, де закопані харчі: сало, мука, мед, зерно. Приїхала жандармерія, все забрали, а того дядька розстріляли, бо подумали, що він також був у партизана. Його син Іван був мій найліпший друг, його завербували у Німеччину у 1941 році. Після того ми не бачились.
Ми робили у колгоспі, із заробленого німці забирали половину. Батько приносив зерно і ще щось, мати на трудодні заробила 15 кілограмів цукрових буряків. При німцях буряки возили у Гадяч. Я запрягав двох коней у сани, і ми забирали буряки із кагатів і везли на залізничну станцію у Гадяч. Весною 1942 року бригадир послав мене і ще одного чоловіка у поле волочить. А пирію багато, пройшов 20 метрів – ставай чистити борону, аж бачу їде Круль, накинувся на нас, мовляв, нічого не робимо, і почав бити нагайкою. Довелося втікати у ярок. Покинули і коней, і борони. Як їхати на Гречанівку, там є Лихів Яр. Ото ми в ньому пересиділи, тоді пішли волочить далі. Батько розказував, що у 1926 році приїхали у село 4 чоловіки із Турції, питали де Лихів Яр, батько показав. А через тиждень при зустрічі ті чоловіки розповіли батькові, що мають карту, датовану 1500–1550 роками. Мовляв, коли турки нападали на Україну, то ночували біля того яру. Тоді на них напали козаки, оточили і всіх перебили, а один остався живий. То він переодягся у одяг мертвого козака і втік. Згодом написав, де вони заховали бочечку із золотом. Кажуть, стояв величезний дуб біля яру, там і закопали. Але того дуба вже давно не було, тож турки поїхали додому з порожніми руками.
До березня 1943 року дожили ми добре. Аж тут прийшов приказ із Гадяцької жандармерії, щоб уся поліція виїхала, бо совєцька армія прорвала оборону десь за Полтавою. Поліцаї опинилися у Золотоноші, а совіти прийшли у наше село. Снігу в той рік було багато, до 18 березня він уже набрався водою, солдати були мокрі до грудей. Побули, правда, день-два, бо німці одбили територію, батько вернувся додому. Вскорості прийшла настанова, щоб поліцаї виїжджали. Батько взяв двох коней і віз, із ним було ще чотири чоловіки із села, що не були нігде, робили у колгоспі. Пам’ятаю, із одним із них жінка не поїхала, залишилася у селі. Ми прив’язали корову до воза та й поїхали, ночували під возом, було тепло. Переїхали Дніпро, доїхали до Золотоноші. У Черкасах переїхали через міст, а у нас на возі: батько, мати, я, Дмитро, Володимир і Петро, якому 3 роки. Доїхали до Вінниці, там стояли тиждень. Бачили, як німці у парку викопували трупи тих, кого у 1938 році арештовувало НКВС. Це, казали, вчителі, яким пришили участь у СВУ (Спілка Визволення України), була така організація, але їх виказала одна жінка, бо їй дали посаду у Києві, яку вона дуже хотіла. Розказували, що парк закрили у 1938 році, і впродовж року туди вночі їздили машини, ніхто не знав, що там робили. Влітку 39-го парк відкрили, посадили багато дерев і квітів. А згодом хтось німцям сказав про захоронення, то казали, викопали тоді 10000 трупів, пересипаних вапном. Багато приїздило жінок, упізнавали своїх чоловіків.
Далі наша дорога пролягла на Захід. Їхали люди з двох районів: Гадяцького і Петрівського. Підвод було багато, спереду німецька жандармерія. Раз на тиждень давали харчі, ночували по людях, ніхто не відмовляв. Спали долі, на соломі, було холодно, бо пізня осінь.
Прийшла зима, ми все їхали. В одному із сіл зустріли німецькі війська, залишилися на ночівлю. Вранці мати взяла корову за налигач і повела до головної дороги. І тут почалась стрілянина з кулеметів, здійнялась паніка. Батько звернув з дороги, а я побіг шукати матір. Мене німці схватили, кажуть – партизан, бо мав пальто, перешите із совєцької шинелі, та добре, що мати кинула корову, прибігла виручила мене. Батько чекав нас. Крім нашої, підвод було штук 10, відстали від решти обозу. Стрілянина почалася рано, тож багато хто не встиг запрягти коней. Згодом з’ясувалося, що перестрілку з німцями влаштували українські повстанці, руські кажуть, бандеровці. Воїни УПА відбили у німців багато зброї, просили наших дядьків не їхати з німцями, а разом із ними йти воювати проти москалів. На другий день уже в Станіславі (Івано-Франківськ) зустріли гадяцьку поліцію і німецьку жандармерію. Отак п’ятнадцятьма возами переїхали Дністер, далі на Могильов-Подільський і аж до Хотину. Німці відступали, а ми за ними, щоб не потрапити до совєтів. Так добралися до польського кордону. Там залишили коней і вози, взяли тільки торби і сіли на поїзд до Австрії, місто Грац.
За час мандрів у нас завелася сила-силенна вошей. Як прибули у Грац, нас машинами повезли в табір, розселили по бараках. Спочатку приказали покупатися, привели лікаря, який оглядав людей на предмет хвороб. Дівчат і жінок окремо, а хлопців і чоловіків окремо. У кого було багато вошей – брили наголо. Потім повели в душ. На голову лилася гаряча вода з якимось хімікатом, бо дуже смерділо. Весь одяг забрали на дезінфекцію, згодом оброблений віддали назад.
Тепер нас, людей із Гадяцького району, розділили. Наша сім’я потрапила до містечка, розташованого за 22 кілометри від італійського кордону, а югославський кордон був за 13 кілометрів. Воно називалося Вілаах. Батька забрали у пожежники, мама працювала у пральні. Петро і Володимир були з матір’ю, а мене забрали на роботу – будувати бомбосховище у горах. Як американські літаки бомбили, то люди туди ховалися. Уже у 1944 році, восени, бомбили щодня, по три години підряд, то пожежні ледь встигали гасити пожежі. Один чоловік із нашого села, теж пожежник, загинув, його прізвища не пам’ятаю. Жив він на горі, як їхати на Змажине. У поліцаях він не був, просто казав, що не хоче воювати за Сталіна. Це той, що з ним відмовилася їхати жінка.
Нас у горах працювало 14 українців, були також югослави, серби, словенці, італійці, хорвати, але до них відносилися ліпше, ніж до робітників із Совєцького Союзу. На робочій формі ми повинні були носити напис (OST), поляки (P), щоб було видно, що ми зі Сходу. Таким грошей не платили, вони працювали лише за харчі. Так італійці нас підбили зірвати нашивки і викинути. Ми так і зробили. Почали платити гроші і нам. Італійці ті, що були там, – це ті, що пішли з Гітлером, а потім покинули фронт. То їх відправили на примусові роботи до Австрії.
Тоді я мав 16 років, лікар перевіряв мене чи здоровий, сказав, що м’язи маю хороші, то можу працювати на важких роботах, а до лопати ума не треба. Працював у горах з березня 1944 по квітень 1945 року, у кінці квітня зайшли англійські війська.
Рузвельт, Черчилль і Сталін підписали договір, щоб усіх людей із Совєцького Союзу віддали назад насильно, а українців, які були під Польщею, вважали її підданими, тож совєти не мали права їх забирати на родіну. Через пару днів приїхали польські офіцери, бо поляки воювали на боці англійців, у так званому Корпусі Андерса. Це польський генерал, який домовився, щоб галичан, яких у 1938 році погнали у Сибір, Сталін відпустив. Було там багато українців. Вони згодом поїхали у Африку в англійську колонію, воювали проти німців. Тож поляки почали робити табори для своїх підданих, багато з наших не хотіли їхати на родіну і записувалися галичанами, записалися і ми. А наших Жидівку Івана, Марію, Олю, Шурка і Миколу уже повантажили на грузовики. Так чоловік 20 вистрибнули, а майно поїхало.
Батько пішов до міста щось купити, аж тут їде англійський джип, а у ньому три совєцькі НКВСники, побачили батька, видно, що не австрієць, схопили його і тягнуть у джипа. Батько почав з ними битися. Тут під’їхали англійські солдати, зупинилися. Батько німецькою їм каже, що його насильно хотять забрати у Росію. То вони сказали «о’кей» і привезли батька в наш табір. А то був би давно десь у Сибіру.
Батько працював на фабриці. Я працював у фермера-австрійця. Він скуповував картоплю, мав 12 робітників і великий сарай, довгий, 20 метрів, великий погріб. Ми ту картоплю вилами перегортали з одного місця на інше, щоб краще зберігалася. Так я пропрацював рік. Потім пішов працювати на англійську армійську кухню, мив посуд, згодом перевели в охорону складів. Нас було 4 хлопці, два з Лютеньки, я і один із Веприка. Дали нам форму і поставили охороняти склад, де були харчі, автотранспорт, кухню, солдатські бараки.
Уже у 1948 році ми поїхали у Францію. Мене і Дмитра забрали працювати до фермерів. Пам’ятаю, у сонячний день здалеку було видно Англію. Батьки із меншими братами, Володею і Павлом, також працювали на фермі за 50 кілометрів від нас. Так пройшов ще рік. Потім перебралися за 30 кілометрів від Парижа. Там була цукрова фабрика, на ній працювало багато наших, Дмитро пішов на фабрику, а я залишився у фермера, який вирощував цукрові буряки. У 1951 році оженився, дружина Ганна разом зі мною полола буряки. Робота хоч і важка, але платили добре. Мати захворіла у 1950 році. По яких госпіталях не їздили, нічого не могли вдіяти.
Ми з дружиною записалися до Канади. Жидівки вже були там. Летіли літаком, бо кораблем лікарі заборонили – Ганна була вагітна.
Живучи у Франції, забув, як виглядає сніг, а у Канаду приїхали – там снігу по коліна, мороз 15 градусів. Місяць працював на шлюзі, потім роботи не було, зареєструвався у еміграційному бюро. Платили 15 доларів на тиждень, з умовою, як знайду роботу – гроші повинен повернути. Минуло 5 тижнів, трапилася робота у ресторані. Мив посуд, платили 20 доларів на тиждень, обідав безкоштовно. Винаймали крихітну квартирку: кімнатка, кухня, туалет на три сім’ї. Платив 25 доларів на місяць, на той час середня плата – 40-60 центів на годину. Згодом перейшов працювати на залізницю, міняв рейки та шпали. Улітку 1952 року пішов працювати на фабрику, де вичиняли шкіру, там пропрацював 8 років. Трапилася нагода – влаштувався на будівництво. Робив 3 роки. Навчився класти цеглу і вирішив працювати самостійно. Влітку заробіток був хороший, зимою трохи гірший. Робив печі, клав кахлі, малював у хатах фарбою. У 1979 році померла Ганна, я лишився з двома доньками – Стефою (1952 р.н.) і Христиною (1962 р.н.). Рік жив сам, мав будинок, легкове і вантажне авто.
Була в мене колега Галя. Чоловік дуже бив і її, і їхніх дітей, то Галя його покинула. Тож я запропонував їй одружитися, вона й погодилася. Перейшла працювати на роботу по прибиранню житла. Прожили ми з нею з 1980 по 2016 рік. Із того часу живу сам. Доньки повиходили заміж. У старшої дітей немає, а у молодшої – шестеро. Петро живе від мене за півтора кілометри, зараз на пенсії. Працював на ювелірному заводі, одружений, але дітей не мають. Галині діти мене провідують часто, син – майже щодня, донька Олена рідше, бо живе за 200 кілометрів. Нарікати немає на що. Життя ми прожили добре, хоч і працювали багато і тяжко, але мали змогу щозими поїхати на острови, щоб відпочити. Їздили до США у Флориду на своєму авто, всього 1800 кілометрів. Тепер болить спина і коліна, ходжу з паличкою. Пенсію отримую, мені вистачає. Зробили окремі нарахування за роботи і у Австрії, і у Франції у кінці війни.
Що було колись – уже бачили, а що буде – побачимо. Роки підходять, що день, то ближче. Нас було чотири хлопці: я, Дмитро, Володимир, Петро, Дмитро. Дмитро залишився у Франції, не захотів їхати у Канаду, бо мав хорошу роботу шофером у мільйонера, пропрацював 30 років, об’їздив усю Європу, тричі приїздив до мене. Єдина донька поховала його біля жінки за 30 кілометрів від Парижа.
Володимир одружився на француженці, нажили двох синів, помер від раку кишечника, сини живуть у Англії. Ми з Петром ще на цім світі, але не знати як довго. Як стане боліти у грудях, прийму пилюлю – і попускає. Тож ще працюю на власному городі, ходжу до церкви. Не думаю, що буду жити ще довго, бо я народився 18 грудня 1927 року, то вже роки…
Привіт усім, хай хоронить вас Бог від усякої біди. Микола Кошман.
16 жовтня 2019 року.
ПІСЛЯМОВА
Уважний читач запитає: чому наприкінці розповіді Микола не згадує про батька?
Один епізод із життя нашого героя не потрапив на сторінки зошита, але потребує окремого роз’яснення. Свій земний шлях Григорій Лукич Кошман завершив на пристані у далекій Канаді, чекаючи на прибуття корабля, на якому мали приїхати його сини. Побачитися вже не довелося.
Висловлюю подяку рідним Миколи Кошмана за матеріали для публікації.
Валентина Йотка
