Чи справді краще там, де нас нема?
За цікавішим життям, на заробітки, по знайомству чи просто від безвиході, проте із року в рік гадячани не полишають надії реалізувати себе за кордоном. Досі пріоритетними для наших людей залишаються країни найближчого зарубіжжя. Більшість вважає, що з-за кордону повертаються із повними кишенями. Але чи насправді це так? Які ж вони – заробітки? І чи варто за ними гнатися? Про це та інше ми дізнавались у гадячан, які у пошуках кращого життя їздили працювати за кордон.
Найбільшу кількість вакансій для українців пропонує Польща. Тому перша історія про 45-річного гадячанина В’ячеслава, який влаштувався на роботу у сусідню країну.
«Ми навіть не обирали, куди їхати. Адже знайомі уже працювали у польському місті Катовіце, то й ми із дружиною вирішили поїхати саме туди. Нам казали, що у Польщі заробляють в середньому 15-20 тисяч гривень на місяць. І нам пощастило, ми із дружиною знайшли роботу для сімейних пар і влаштувалися офіційно на завод пакувальниками печива. Оплата погодинна, 10,5 злотих. Шість робочих днів на тиждень, у день по 10-12 годин роботи. За місяць отримував приблизно 1600 злотих (близько 12 тис. грн). Житло надавали, але за одного потрібно було у місяць заплатити 100 злотих (близько 800 гривень). Не скажу, що було легко, але ми їхали туди заробити, тому й не скаржилися.
Проте це був не останній наш заробітчанський досвід. Одного разу поїхали із дружиною на сезонні роботи – нас узяли на кілька місяців і без умов проживання. Поселили безкоштовно, але у сараї… Та й заплатили копійки, скільки навіть казати соромно. Вийшла майже та ж сума, що ми заробляли за місяць удома…
Але, як я вже дізнався потім, проблеми були саме через те, що працювали ми не офіційно. Кордон перетнули по робочій візі. А далі – як повезло. То й захищати свої права було важко.
До того ж, у знаки давалось незнання мови. Уже наступного розу, коли ми їхали на заробітки, нам платили більше, бо ми уже мали досвід, та й мову трохи знали.
Існує стереотип, що українцям в Польщі платять менше, ніж місцевим. Це правда наполовину. Якщо ти влаштувався офіційно, то польське законодавство не дозволить платити менше. Якщо ж неофіційно, як робить більшість українців, – то платитимуть скільки захочуть».
Протягом розмови В’ячеслав не згадав поганого ставлення з боку поляків. Із його слів, дрібних конфліктів виникає не більше, ніж будь-де. Приємно, що, почувши українську, поляки майже завжди люб’язно намагалися перейти на нашу мову. А розмов про політику взагалі намагаються уникати. Замість сварок у вільний час вони люблять пограти один із одним у «пилку ножну», футбол по-нашому. До речі, саме гра допомогла здружитись В’ячеславу із місцевими.
А от гадячанка Тетяна Володимирівна знає напевне, що нашому заробітчанину нелегко знайти достойну роботу за кордоном. Вона кілька років тому збирала полуницю в Німеччині. Цей досвід був єдиним у її житті і, на жаль, неприємним.
«Збирач ягід – дуже невдячна робота. Хоч і заробите непогані гроші, але посадите здоров’я, – розповідає жінка. – У минулому році я їздила на сезонні заробітки у Німеччину, працювала поблизу Берліна. Думала, люди їздять, а я ж чому сиджу?Але переконалась, що це справжня каторга. Прокидатися потрібно о четвертій ранку, бо вже о п’ятій потрібно бути чи то в теплиці, чи на полі. Робочий день триває до 19.00, із годинною перервою на обід. Працювати потрібно у будь-яку погоду: дощ і вітер, сильна спека. Більше того, полуницю обробляли якоюсь «хімією», тож багато в кого на руках з’являлися алергічні плями. Мені одного разу навіть запаморочилося в голові від високої концентрації тих хімікатів, ледь не втратила свідомість. Але роботодавців стан твого здоров’я не цікавить. Якщо зупинялися на 15 хвилин для відпочинку, могли оштрафувати. Харчувалися бутербродами, на більше часу не вистачало. За таких справді жахливих умов отримала 2500 євро (близько 75 тис. грн) за два місяці. Але при розрахунку із мене вирахували за проживання і харчування трохи більше 200 євро (приблизно 6000 гривень)
Коли був вихідний, ходили у місто. Німці ставилися до нас нормально, навіть із цікавістю. Розпитували, як живемо, як Схід, співпереживали, жаліли. Постійно казали, що зарплатня в Україні дуже мала. Запрошували приїхати до них знову.
Можливо, я випадково потрапила у такі умови, адже чула безліч розповідей про позитивний досвід подібних заробіток, але більше на таку роботу не поїду і нікому не пораджу».
Героїня нашої наступної історії до Італії виїхала кілька років тому – вийшла заміж за українця, який уже певний час там працював.
«До цього працювала у медицині, – каже 56-річна гадячанка Ірина Іванівна. – Зарплата була мала, та й тут майбутнього не бачила. До того ж, у мене були знайомі, які поїхали в Італію на заробітки. А ще чоловік працював там, тож була підтримка. Вирішила спробувати.
Жили у місті Аверса. Зізнаюсь, спершу місяців зо три не мала роботи. Мешкали у гуртожитку з іншими заробітчанками-українцями. Щоб знайти роботу, постійно ходила по вулиці і запитувала, чи потрібна комусь помічниця.
Допомогло те, що мала медичну освіту. Коли про це почули, відразу запропонували роботу: мене взяла італійка нянею в родину до трьох синів, 6, 8 і 10 років. Діти – вередливі. Батьки їм все дозволяли. Довго там не витримала.
Згодом через знайомих знайшла іншу роботу. Підтримую чистоту в домі роботодавців, закуповую продукти, інколи готую сніданки. У місяць отримую близько 650 євро (20 тис. грн).
Із гуртожитку ми з чоловіком з’їхали. Тепер за оренду однокімнатної квартири платимо 350 євро (10800 грн). Ще 150 (4600) – комунальні послуги та Інтернет. Чоловік працює будівельником, має більшу зарплатню, ніж я, у середньому, якщо бригада отримала непогане замовлення, отримує 700-900 євро у місяць (21700 – 27900 грн).
Грошей, які заробляємо, нам вистачає, щоб нормально жити, почуватися захищеними і ще й пересилати рідним. До побуту уже призвичаїлась, заходячи у будь-яку крамницю чи супермаркет, купую лише ті речі, які нам потрібні, а не все, що подобається, як це роблять італійці. Зізнаюся, я зі своєю зарплатнею поки що, на жаль, можу дозволити собі придбати лише найнеобхідніше.
Труднощів у спілкуванні з італійцями у нас не було. Вони добрі, люб’язні, виховані, милосердні, співчутливі. І коли на вулиці, в магазині або у транспорті звертаєшся за допомогою чи порадою, вони завжди радо відгукуються».
Якими б позитивними чи навпаки не були наші історії, перш ніж зважитись на такий крок, не фантазуйте, а добряче обдумайте, зважте усі «за» і «проти». Якщо вже їхати на заробітки, то тільки на перевірені місця.
Спілкувалася Оксана Кириченко
