«Молодь їла шоколад і тараньку, а ми пили вино»

25 червня – чудове свято представників однієї досить суворої, але в той же час романтичної професії , День моряка-підводника. Ці люди за своєю професією унікальні, і власне свято, безсумнівно, заслужили. Де ще ви знайдете людину, яка б, так сказати, проводила під водою більше часу, ніж на суходолі? Але ця професія, як нам здається, незважаючи на незвичність і почесність, обіцяє своєму власникові досить багато вражень.

У селі Сари проживає моряк-підводник Олександр Подорожній. Він віддав морю 17 років свого життя. Уже багато років, як не виходив в море, а розповідає так, ніби це було вчора. Стати моряком мріяв ще з дитинства. Закінчивши 10 класів школи, хотів вступити до вищого воєнно-морського училища радіотехніки ім. Попова, яке знаходилося у Санкт-Петербурзі. Там готували командирів підводних човнів. На жаль, мрія не здійснилася, і вступити до училища не вдалося. Але вступив до морехідної школи на спеціальність матрос-моторист у місто Кілія (Одеська обл.), де навчалися і мої односельці. Після закінчення училища пішов служити у місто Полярне (Мурманська обл.), де працював мотористом на підводному човні, на якому випробовувався підводний зв’язок. У морі на тому човні пробув 45 діб. Але пройшли вони для нашого моряка на диво швидко.

«Коли вийшов перший раз у море, то здавалося, ніби знаходжуся у тюрмі на воді. Відразу попливли в океан, після чого у Біле та Баренцове моря. А потім пішли в Атлантичний океан», – говорить Олександр.

На той час був неодружений, але служба із самого початку була тяжка, і звикнути до моря виявилось не так уже й просто. Особливо тяжко було перший тиждень, був постійний дискомфорт замкнутого простору. Але з часом усе минулось, поволі звик.

«У підводному човні спальні ліжка знаходилися на дизелі, перший час не міг заснути, але згодом звик і до шуму. Їсти варили самі, перші дні їли те, що брали з дому, потім готували із сухих продуктів, які нам видавали, багато давали масла зі спиртовим хлібом, був ще й шоколад, по великих святах пекли хліб. На обід давали по 150 грамів сухого вина. Зазвичай було так: молодь їла шоколад і тараньку, а ми пили вино. Була дружня робоча команда, завжди находили спільну мову. У морі вдавалося переживати все – і поломки, і свята. Найбільше з походів запам’яталися дельфіни». Так і минуло три роки служби, після чого Олександр пішов працювати на Чорноморський флот, де ходив у закордонне плавання, обійшов половину земної кулі. Побував у Європі, Туреччині. Потім одружився, і уже з сім’єю проживали у Ізмаїлі, де й народилась донька. Дружина проживала у місті, а Олександр ще 2 роки ходив у море. Через деякий час народився і син. Вирішив залишити роботу. І разом із сім’єю переїхав додому в Сари. «Дуже тяжко було прощатися з морем, ще кілька років поспіль воно мені снилося. Думав, що ці сни не ніколи не закінчаться». І сьогодні мало не кожного дня Олександр все ж таки згадує про море, службу на флоті. Кожного року намагається поїхати в Одесу. Минулого року був у Севастополі, побував на екскурсії на підводному човні. Уже давно хоче створити громадську організацію колишніх моряків-підводників, тим паче, що має шестеро онуків. «Мрію показати їм корабель, море, підводні човни», – замріяно говорить Олександр.

Оксана Руденко