Слово про матір

Надежда

У тихому мальовничому селі Бухалове серед плакучих верб, які обіймали своїми верболозами два ставки, у бідній селянській родині Григорія Павловича та Марини Яківни Павлюченків народилася донька Надія. Саме в той день, коли зима зустрічається з весною, – на Стрітення Господнє. У сім’ї було п’ятеро дітей, Надія була третьою.

Нелегким вдалося дитинство. Одягнутися та взутися не було в що. Закінчила 4 класи, далі вчитися не мала змоги через нужду. Сім’я бідувала, як і всі українські. Батько працював у МТС не тракторі, отримував пайок. Це дало змогу вижити в голодомор. Часто зі сльозами на очах мама згадує ті страшні дні, досі навчає нас економити і запасатися. Не може ніяк забути  той день, коли вже зовсім не було чого їсти, і мати напекла з листя м’яти оладків. Так брат Андрій сказав: «Краще вже помру, а таке їсти не буду».

Працювати в колгосп пішла рано, у 16 років, полола буряки, в’язала жито за косаркою та біля молотарки. Робота була  важка і непосильна для маленької худенької Надежди (так її називали односельці). У вересні 1941 року в село вступили німці. Батька забрали на фронт, брата Михайла – у Німеччину. 20 квітня 1943 року маму прямо з поля забрали у Гадяч для відправки в Німеччину. Нелегким було життя, тяжка праця, приниження. Часто згадує, як хазяйка казала: «Он бачиш, моя собака, я їй дам їсти, а тобі не дам, і мені нічого не буде, бо ти завойована рабиня». 7 листопада 1946 року мама повертається з  примусових робіт. Була можливість залишитися і поїхати в Канаду, але серце боліло за рідною домівкою, за Україною.

Приїхала в рідне село, зустріли її мати, брати Андрій та Павло. Батько з фронту не повернувся, отримали повідомлення – пропав безвісти. Про старших братів Гришу та Михайла не було ніяких звісток. Хата була зруйнована – недалеко впала ворожа бомба. І знову почалася важка робота, відбудова колгоспу. Працювали за паличку, за мізерну плату. Але люди раділи, що війна закінчилася, і вірили, що настане краще життя. Із піснею йшли на працю і з піснею поверталися. У селі майже не було чоловіків – не повернулися з війни.

У колгоспній кузні працював ковалем по найму Іван, от і звела Надежду з ним доля, вона покохала. Але не судилося їм бути разом. У Івана дружина та донька, які жили у місті. Народила Надежда від коваля донечку Аллу. Через півтора роки померла мама, брат Андрій оженився, купив собі окрему хату, Павла забрали у військо. Залишилася Надежда з малим дитям сама у порожній батьківській хаті. Довгими безсонними ночами плакала, не знала, як жити далі. Але худенька тендітна Надя не впала у відчай, збудувала нову хату, облаштувала господарство. Коваль Іван іноді приїздив, допомагав порадою, іноді матеріально, але врешті доля їх так і не звела.

Працювала на різних роботах, а останні 20 років – на постійній роботі біля телят. Неодноразово правлінням колгоспу за сумлінну працю була нагороджена цінними подарунками. Має і урядові нагороди: медалі «За доблесний труд» (1970 рік) та «Ветеран праці» (1986 рік). Тримала велике господарство, завжди намагалася все встигати, щоб жити не гірше односельців.

Декому моя сповідь може здатися буденною, адже у ті далекі, голодні повоєнні роки всі так виживали.

І ось тепер 15 лютого, на Стрітення, мамі Надежді виповнюється 95 років. Хочемо сказати: «Дорога і любима наша мамочко, у цей день вклоняються Вам низенько Ваша донька Алла, усі онуки та правнуки. Спасибі, що дали нам життя, навчили чесно жити і працювати».

З повагою і любов’ю ваша вся родина.