«18 років музики не можна взяти й вирвати з життя»
…Вона прилетіла на «Вечір фортепіанної музики» за кілька хвилин до початку. З корабля на бал – з київського автобуса відразу на гадяцьку сцену. Граційно зайшла до залу. Вручила квіти своїй наставниці Тетяні Михайлівні Дерев’янко, обійняла тата й маму, осяяла посмішкою малечу з музичної школи. Для них Альона Боряк – місцева зірочка, яку викладачі ставлять у приклад. На виступ березоволуцької піаністки чекали всі без винятку, бо знали – її гра неперевершена. І Альона не підвела. Здавалося, під пальцями її рук горіли клавіші. І ні сліду втоми від дороги. Музика – її заряд енергії, ноти – її пігулки щастя…
– Ти учасниця багатьох конкурсів, у тому числі й міжнародних. Згадай свій перший, можливо, дитячий концерт, враження, хвилювання… І вже дорослі переживання на серйозному, значимому конкурсі.
– Я, здається, була в третьому класі, коли ми з учителями музичної школи поїхали на конкурс «Юний віртуоз Полтавщини». Тетяна Михайлівна (Дерев’янко – авт.) говорила: «Поїдемо, подивимося…» Було дуже багато дітей із інших районів. Зал, згадую, був такий величезний, порівняно з нашим актовим у музичній школі. Зроблений у вигляді амфітеатру. Це було так хвилююче. Ми зайняли 4 місце і дуже тому раділи. То були дійсно перші враження і хвилювання.
Із серйозних найбільше запам’ятався конкурс у Санкт-Петербурзі. Я вже навчалася в університеті на 3 курсі. Церемонія вручення була ну ду-у-же довгою. Я вже не знала, куди себе діти (сміється – авт.). Коли вже всіх нагородили якимось грамотами, то я сиджу й думаю: невже мені нічого? А потім кличуть мене на вручення гран-прі. Це найбільша моя нагорода. Потім був ще конкурс в Італії, але вже не такий хвилюючий.
– Згадай, чи було важко, чи не хотілося закинути все? Адже заняття на фортепіано вимагають багато зусиль, терпіння, сили волі і часу. Чи варта музика таких жертв?
– Ой, таких переломних моментів було й було… Вони виникають перед кожним конкурсом, коли займаєшся по 8 годин, граєш-граєш, а в тебе не виходить. Я ще за натурою педантична, для мене якщо грати, то тільки «на відмінно». Особливо якщо перед конкурсом, то все має бути відшліфовано, на високому рівні. Буває, граєш, але не виходить так, як хочеться. У цей період дуже тяжко переступити через себе, бо дійсно хочеться взяти все й кинути.
Хоча в нашій країні займатися музикою – не дуже вдячна справа. Але коли ти граєш на таких концертах («Вечір фортепіанної музики» – авт.), то забуваєш про всі ті труднощі, миттю зникають думки зайнятися чимось іншим. Оця сцена, посмішки, очі… Без цього я вже себе не уявляю. Це частина мене. 18 років музики не можна взяти й вирвати з життя.
– Знаю, що батьки дуже пишаються тобою. Саме їхня думка є для тебе авторитетною? До кого звертаєшся за порадою?
– Зізнаюся, що раніше до батьків не дуже прислухалася. Були в нас і суперечки на тему музики. Був період, коли я взагалі не займалася. Мені набридло. Я навіть не торкалася інструменту. Спробувала себе в бізнесі. Батьки мені: «Як це так, Альоно?» Але пізніше знову повернулася до музики і зрозуміла, що це те, чим я дійсно хочу займатися, не залежно від того, в якій сфері і в якій країні. Це моє, і я ним живу.
– Ти навчалася нотній грамоті в трьох закладах: Гадяцька музична школа, Полтавське училище ім. М. Лисенка та Київський педагогічний університет ім. М. Драгоманова. Як музична освіта допомогла тобі в житті?
– Творчі люди вирізняються серед інших. У них ширший світогляд, інше фантазійне мислення. Вони цікаві. Музика у нинішньому світі, де все занадто матеріалізовано, – це відпочинок душі. Тому вважаю, що моєю професію треба пишатися.
Зараз працюю піаністкою в різних готелях світу (Арабські Емірати, Туніс). Пропонували бути вокалісткою, але це не моє, бо більш попсово, естрадно. А фортепіанна музика – це класика.
ДОсягнення:Альона Боряк була відзначена на IX Міжнародному фестивалі слов’янської фортепіанної музики, (Мелітополь, 2008 р. – диплом лауреата), І фестивалі диригентського мистецтва «Музична Таврія», (Херсон, 2009 р. – грамота кращого концертмейстера конкурсу), IV Міжнародному конкурсі «Санкт-Петербург у дзеркалі світової музичної культури (Санкт-Петербург, 2010 р. – І премія), Всеукраїнському фестивалі-конкурсі (Харків, 2010 р. – I премія), стала третьою на Міжнародному конкурсі піаністів “Pietro Argento” (Італія).
Рецепт успіху: «Просто займатися і бути впевненим у собі. Від хвилювання багато хто робить безглузді помилки і не виконує навіть 80% того, що міг би зробити. А ще головне – не здаватися після невдач».
МІсто, на сцені якого б хотіла зіграти: «Мені приємно грати скрізь, незалежно від того, чи це сцена великого міста, чи Гадяч, чи якесь село. Ти маєш бути професіоналом будь-де і вміти грати в будь-яких умовах, за будь-яких обставин.
Фаворити в музиці: «Святослав Ріхтер – це мій орієнтир під час навчання. Це що стосується фортепіанної музики. А взагалі я меломанка, слухаю все – від репу до класики. Люблю легкий джаз, блюз. Іноді, щоб голова відпочила, просто включаю радіо.
Сольна кар’єра: «Працювала в колективі, акомпанувала вокалістам, але краще себе почуваю саме солістом. Мені легше виступати самій. Але ніколи не відмовляюсь від гри в колективі чи в парі.
ЛЯпи і курйози: «Був курйоз із виконання «Полёта шмеля» (оркестрова інтермедія, написана Миколою Римським-Корсаковим для його опери «Казка про царя Салтана» – авт.). Я їздила в Ялту грати з оркестром. Там мені надали честь відкривати конкурс, оскільки за рік перед тим стала його переможцем. Третю частину всього концерту ми мали грати з оркестром. Все дуже гарно – соло, у філармонії…
Я встаю з потяга, і в мене залишається дві години до початку. Приходжу, і з першого пасажу як не пішло… Декілька творів грала хтозна що. Встала, поклонилася і пішла. Це був дійсно провал. Тоді, звичайно ж, дуже засмутилася. Тепер згадую все те з посмішкою. Життя не закінчується. Це все лише уроки.
Сім’я: «У мене в родині немає музикантів. Я виросла в селі. Батьки скоріше вплинули на формування мене як особистості, на мій світогляд. А музичні вподобання – це заслуга викладачів Тетяни Михайлівни Дерев’янко, Валентини Терентіївни (викладач Тетяни Михайлівни) і викладача університету Тетяни Миколаївни Завадської. Саме вони формували мою музичну особистість. А батькам дякую за терпіння, за те, що возили мене в музичну школу – не близький світ! – тричі на тиждень із Березової Луки. А бувало, й ночувала у Тетяни Михайлівни перед конкурсами. Дякую рідним, що вірили в мене, навіть не розуміючи, який він – світ творчості. Вірили в те, що зможу чогось досягти. А Тетяна Михайлівна стала другою мамою. Таких людей зараз дуже мало. І скільки б я не бачила викладачів, такої, як вона, не зустрічала ніде».
Олена Савченко